Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Коли Феджін увійшов, музика саме вдарив кілька акордів якоїсь прелюдії, але товариство голосним криком зажадало улюбленої пісні; з-за столу вискочила дівчина й заспівала на втіху чесної компанії, а акомпаніатор за кожним куплетом пробарабанював усю мелодію від початку до кінця на клавіатурі. Голова висловив співачці подяку, а тоді двоє професіоналів-співаків, що сиділи по обидві руки від нього, завели дует і викликали гучний вибух оплесків.

Із загального гурту вирізнювалося кілька дуже цікавих постатей – наприклад, сам голова зібрання – господар трактиру, грубезний, дебелий лобуряка; він реготав і жартував з товариством, але одночасно позирав на всі боки й пильно наставляв гострі очі й вуха до всього, що діялося навкруги. Праворуч і ліворуч від нього сиділи співаки; вони ставилися з байдужістю правдивих артистів-професіоналів до похвал слухачів і дозволяли найекспансивнішим з них щедро частувати себе пуншем. Не можна було відвести погляду від облич цих меценатів – такі вони були відворотні: всі вади і вся розпуста життя – пияцтво, жорстокість, облуда й лукавство – лягли на них невитравним тавром тою чи іншою мірою, але найгірше, найбезнадійніше враження справляли жіночі постаті: були тут жінки, що останні пелюстки їх запашної юності мов обсипалися перед віччю тут, у цьому гидкому багні; з інших мов витравило життя всі прикмети жіночої ніжної статі, і вони являли тепер собою живе втілення розпусти й злочинства; були тут підлітки – майже дівчатка, були й соковиті молодиці, але всі були ще молоді, ніхто з них ще не переступив за першу половину життя.

Феджіна, звичайно, ця картина анітрохи не вразила; поки гості розважалися співами, він здалеку пильно прозирав їх усіх, але, очевидячки, не знаходив того, кого шукав. Нарешті господар трактиру перехопив його погляд; Феджін непомітно кивнув йому пальцем і зник за дверима так само нечутно й тихо, як і ввійшов.

– Чим можу прислужитися, містере Феджіне? – спитав трактирник, виходячи слідом за ним у сіни. – Чи не приєднаєтесь до нашого гурту? Вони всі на стінку з радощів полізуть.

Гість нетерпляче похитав головою й прошепотів:

– Він тут?

– Ні, нема, – відповів господар.

– А Барней?

– Про нього теж нічого невідомо, – одказав той. – Барней не вилізе з нори, поки вітер не вщухне. Мабуть, хорти вже дещо пронюхали, і один невірний крок може навести їх тепер на слід. З Барнеєм, либонь, усе гаразд, бо інакше він був би сповістив мене. Барней хитрий хлопець, навзаклад поб’юсь – ніколи не вскочить.

– А чи прийде сьогодні він? – з притиском на займенникові «він» провадив Феджін.

– Це ви про кого, про Монкса?

– Тс-с! Про нього.

– Звичайно, прийде, вже давно мав прийти, – витягаючи з кишені золотого годинника, відповів трактирник, – почекайте хвилин десять, він…

– Ні, ні, – хапливо перебив його Феджін (дивна річ, він ніби й хотів зустрітися з цим чоловіком, і ніби радів, що не застав його).

– Скажіть йому, що я приходив сюди побачитися з ним, хай зайде до мене ввечері, ні, хай краще завтра вранці. Як нема, то й завтра ще встигнемо.

– Гаразд. Більш нічого?

– Нічогісінько, – відповів старий, сходячи вниз.

– Чуєте, – хрипко прошепотів йому навздогін трактирник, перехиляючись через бильця сходів, – кращого часу для продажу не знайдете! У мене тут Філ Барнер – п’яний, як ніч, круг пальця обкрутити можна.

– Гаразд, але зараз ще не час, – відповів пошепки Феджін, підвівши голову, – Філ мусить ще дещо зробити, ще рано. Ну, ходіть назад, соколику, й скажіть їм, щоб вони гуляли, поки гуляється, ха-ха-ха!

Трактирник теж засміявся й хутко повернувся назад до своїх гостей, але ухмілка збігла вмить з обличчя Феджіна, скоро він залишився на самоті, і на нього тінню впали страх та напружена задума. Він постояв кілька хвилин на вулиці, потім гукнув візника й звелів йому їхати до Бетнель-Грін. З візником він розрахувався, не доїхавши трохи до Сайксового будинку, а решту дороги пройшов пішки.

– Ну, голубонько моя, – пробубонів собі під ніс старий, стукаючи в двері, – якщо тут іде якась тонка гра, то я тебе все одно на чисту воду виведу – хоч як викручуйсь, моя крале.

Жінка, що до неї стосувалися ці слова, сиділа в своїй кімнаті. Феджін крадькома зійшов на сходи й без жодних церемоній відчинив двері. Вона була сама й сиділа нерухомо, схиливши свою розпатлану голову на стіл.

«П’яна або просто нарюмсалась», – байдуже подумав Феджін і зачинив за собою двері; дівчина стрепенулась, підвела голову й спитала, чи нема яких-небудь новин; поки Феджін переказував їй слова Тобі Крекіта, вона не зводила своїх очей з його хитрого обличчя, а коли він скінчив, вона мовчки схилила знову голову на стіл, роздратовано відштовхнула від себе свічку й кілька разів човгнула ногами по долівці, міняючи позу. Тільки й того.