Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Так, і свічки теж, – одказала господиня, несміливо відповідаючи на жагучий його потиск.

– Опалення, освітлення і квартира казенні… О, місіс Корней, ви – янгол!.. – скрикнув містер Бембль.

Удовиця не могла довше боротися з вибухом таких почуттів; вона впала в обійми свого гостя, а той, схвильований, розчулений, вліпив палкий поцілунок у самий кінчик її цнотливого носа.

– Ви парафіяльний ідеал! – скрикнув із запалом містер Бембль. – А чи знаєте ви, моя чарівнице, що містерові Славту значно погіршало сьогодні?

– Так, знаю, – соромливо відповіла місіс Корней.

– Лікар каже, що він і тижня не виживе, – провадив сторож, – він, як вам відомо, завідує нашим притулком; після його смерті відкривається вакансія, а вакансію треба буде кимсь заповнити. О, місіс Корней, яке майбутнє простилається перед нами! Яка щаслива нагода з’єднати наші серця й господарства!

Місіс Корней схлипнула.

– Одне слово, – мовив містер Бембль, схиляючись до соромливої красуні, – одне малесеньке, манюпусіньке слівце, моя жадана місіс Корней…

– Та-а-ак, – зірвалося з її уст ледве чутне зітхання.

– Іще одне останнє, – провадив сторож, – візьміть у руки на одну хвилиноньку свої ніжні почуття і скажіть – коли?

Місіс Корней двічі намагалася відповісти й двічі не спромоглася. Нарешті вона набралася духу, обвила руками шию містера Бембля і, прошепотівши, що згодна, коли він схоче, назвала його своєю «куріпочкою».

Дійшовши такої любої й щасливої згоди, молоді зміцнили її другою чашкою м’ятної мікстури, конче потрібної, щоб утишити збурені почуття нареченої, і тоді нарешті місіс Корней оповіла містерові Бемблеві про смерть старої богаділки.

– Гаразд, по дорозі додому я вже зайду за одним заходом до Соуерберрі і скажу, щоб він завтра вранці надіслав усе, що треба, – мовив містер Бембль, сьорбаючи м’ятну есенцію. – Невже ж це вас налякало так, моя пташко?

– О ні, це пусте, мій любий, – уникливо відповіла місіс Корней.

– Ні, щось таки мусило бути, моя зіронько, – напосідав на неї містер Бембль, – невже ви не скажете цього своєму старенькому?

– Не тепер, може, колись іншим разом, – одказала господиня, – хай коли ми вже поберемось.

– Коли поберемось! – спалахнув сторож. – Ага, це, мабуть, якась нахабна образа з боку когось із богадільців чоловічої статі?

– Ні, ні, любий! – похапцем заспокоїла його вдовиця.

– Я не можу подумати, щоб хтось з них посмів звести свої мужичі очі на це янгольське личенько…

– О ні, з них ніхто не посміє, коханий…

– Так, хай краще стережуться! – прошепотів містер Бембль і стиснув кулаки. – Хай тільки хтось із наших парафіян, або й непарафіян, спробує це зробити – і я скажу йому, що вдруге він цього не зробить.

Без відповідної жестикуляції ці слова могли б здатися не дуже втішним компліментом, але свою погрозу містер Бембль зміцнив такими завзятими палкими рухами, що місіс Корней цілком розчулилась і з захватом скрикнула, що він її «голубочок».

Після цього «голубочок» підняв коміра, одягнув свого трикутного капелюха й, стиснувши майбутню подругу свого життя ще раз у ніжних обіймах, подався знову на боротьбу з північним вітром; але попереду завітав ще на кілька хвилин до чоловічої половини, щоб нагнати холоду на богадільців і переконатися, чи він зможе з належною твердістю виконувати обов’язки завідувача. Заспокоївшись щодо цього, містер Бембль вийшов на вулицю з легким серцем і, сповнений найсолодших мрій про своє блискуче майбутнє, дійшов так аж до майстерні трунаря.

Цього вечора подружжя Соуерберрі було запрошене кудись на вечерю, і майстерня залишилася на Ноя, а як він не мав нахилу до фізичних вправ (за винятком двох функцій – їсти й пити), то майстерня стояла досі відчинена, хоча замикати її вже був давно час. Містер Бембль постукав кілька разів ціпком по прилавкові, але ніхто не відгукнувся; тоді він вирішив зазирнути крізь віконце до маленької задньої кімнатки, звідки падав сніп світла, і коли він побачив те, що там діялось, то аж похолов.

Стіл було застелено білим обрусом, і все було готове до вечері: хліб, масло, склянки, тарілки, пляшка вина і жбан портеру. На чільному місці, перекинувши ноги через бильце крісла зі складним ножем в одній руці й здоровезною партикою хліба з маслом у другій, недбало розвалився Ной. Біля нього близенько стояла Шарлотта й витягала йому з діжечки устриці, які він глитав з неймовірною пожадливістю. Занадто червоний ніс цього джентльмена і вперте кліпання правого ока свідчили про те, що він був трохи напідпитку. Цей симптом стверджувала ще та ненажерливість, з якою ковтав він одну по одній слизькі холодні устриці; очевидячки, його дійсно сушив якийсь невгасимий внутрішній пал, і вони трохи заспокоювали його.