Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Нарешті болісний скрик порушив мертву тишу, хлопчик відкрив очі. Його ліва рука, нашвидку перев’язана грубим брудним шарфом, безсило звисла, мов чужа, а шарф просяк наскрізь кров’ю. Олівер так ослаб, що з величезним зусиллям ледве-ледве підвівся наполовину, глянув навколо й застогнав ще раз із болю. Він так знесилів і перемерз, що все його тіло трусилося, мов у пропасниці, він хотів був стати на ноги, але здригнувся і звалився, мов сніп, на землю. Коли він прийшов до пам’яті (на цей раз млості обняли його ненадовго), якесь холодне передчуття, що він загине, якщо тільки залишиться тут, боляче стиснуло його серце; він змігся на останню силу, став на ноги й пошкутильгав уперед. Голова його йшла обертом, він хилитався й точився то в один, то в другий бік, мов п’яний, проте не здавався і, схиливши голову на груди, йшов, сам не знаючи куди.

Мозок його шарпали якісь неясні моторошні картини. Йому ввижалося, що Сайкс і Крекіт тягнуть його за руки й сваряться між собою: їхні голоси, кожне їхнє слово бриніло над самим його вухом. В очах йому потемніло, він зробив страшенне зусилля волі, щоб не впасти, і тоді лише помітив, що відповідає їм уголос, немовби вони справді були поруч нього. Потім йому почало здаватися, що він іде кудись удвох із Сайксом, як напередодні, – повз них снують тіні якихось людей, а залізний кулак грабіжника болісно стискає йому руку. Зненацька він шарахнувся назад: ударив постріл, а за ним знявся гамір і лемент; в очах Олівера замиготіли вогні, щось заметушилось, загуло, і чиїсь невидимі руки підхопили його, але крізь усі ці жахливі невиразні привиддя все його тіло пронизувало й гризло якесь напівсвідоме гнітюче почуття болю. Він пролазив майже механічно поміж підсішками огорожі крізь дірки в тинах, що зустрічалися йому дорогою, і все йшов і йшов уперед і нарешті вийшов на якийсь шлях. Тут почалася страшенна злива, і від холодних патьоків він нараз прийшов до пам’яті, озирнувся, поглянув навколо і побачив зовсім близько від себе якийсь будинок. Може, господарі зглянуться там на нього, а як не зглянуться, то краще, думав він, умерти недалеко від живих людей, аніж конати самому серед голого порожнього поля. Він напружив останні сили й подався, ледве переставляючи ноги, до садиби.

Який знайомий будинок, він уже десь бачив його! Він не міг пригадати гаразд, зокрема всіх його частин, але загальний обрис будівлі щось йому вперто нагадував.

Мур! Господи, у цім садку, за цим муром він упав учора навколішки й благав розбійників зглянутися на нього. Це був той самий будинок, куди вони вдерлися вночі.

Олівер аж похолов і на мить забув про все на світі – про біль, про втому, про рану. В нього була тільки одна думка: тікати, тікати мерщій! Тікати… Він ледве тримався на ногах, але навіть якби він був у повній силі свого дитячого маленького тільця, куди б він тікав? Він штовхнув хвіртку: вона не була замкнена й сама відчинилась; прошкандибав через подвір’я, видряпався по сходах і постукав тихенько в двері, але тут сили його зрадили і він звалився на ґанок під колоною, що підпирала піддашок.

Саме на цей час містер Джальз, Брітлз і лютівник підживлялися на кухні, після страхіття й утоми останньої ночі, гарячим чаєм і взагалі чим Бог послав. Містер Джайлз не потурав фамільярності своїх підвладних; він ставився до них прихильно, але трохи звисока, що було їм, з одного боку, дуже приємно й одночасно проводило певну межу між ним і ними, не дозволяло їм бути з ним запанібрата й нагадувало їм про його високе становище. Але такі стихійні явища, як смерть, пожежа і напад грабіжників, звісно, рівняють усіх смертних.

Отже, містер Джайлз чаював на кухні з челяддю: ноги його лежали на камінній загородці вогнища, лівим ліктем він спирався на стіл, а правою рукою допомагав собі змальовувати з усіма яскравими подробицями нічний грабунок перед своїми зачарованими слухачами (а особливо куховаркою та покоївкою, що не брали участі в гонитві й ловили тепер кожне його слово, не сміючи дихнути).

– Було, мабуть, пів на третю ночі, – оповідав містер Джайлз, – а може, не ручусь, і близько третьої, коли я прокинувся; перевертаюсь я отак на ліжку (містер Джайлз перевернувся на стільці і накрився наче ковдрою краєм обруса) і чую, ніби щось шарудить.

(Тут куховарка дуже зблідла й попрохала покоївку замкнути двері; покоївка передала її прохання Брітлзові, Брітлз лютівникові, а той удав, що не дочуває.)

– Кажу вам, щось шарудить, – провадив містер Джайлз. – Я вже хотів перевернутися на другий бік і заснути, коли це чую виразно: шарудить! «Мабуть почулося», – подумав я спочатку.