Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Якщо він десь загаявся на вулиці, щоб погратися з іншими хлоп’ятами, то це справді непростимо, – мовила молода дівчина з милою усмішкою.

Поки містер Джайлз міркував, чи можна дозволити собі поштиво всміхнутися на ці слова, до воріт нараз під’їхала коляска; якийсь гладкий чоловік вискочив з неї, кинувся прожогом до ґанку й опинився якимсь незрозумілим робом у господі; мабуть, двері перед ним самі відчинились до їдальні; він ускочив так раптово, що мало не звалив додолу містера Джайлза й стола до снідання.

– Нечувана річ! Нечувана річ! – кричав гладкий джентльмен. – Господи, любі мої, місіс Мейлі… Розо… Господи, напад серед глупої ночі… ні, це щось нечуване, нечуване!..

З цими бурхливими виразами співчуття гладкий джентльмен стиснув руки господиням, підсунув стільця до столу й потім поцікавився, як вони ся мають.

– Ви, мабуть, мало не вмерли з жаху, – провадив він, – чому ви не послали по мене? Мій слуга і я сам були б у вас за одну мить, і помічник мій з радістю допоміг би вам, як кожен з нас при лихій годині. Боже! Боже! Так несподівано! Серед глупої ночі!

Лікаря, здається, найбільше вражало те, що напад стався несподівано й серед глупої ночі, немовби в грабіжників було споконвіку заведено вдиратися до чужих осель серед білого дня й попереджати про це листом за кілька днів заздалегідь.

– А ви, міс Розо, – звернувся лікар до дівчини, – я…

– Так, так, звичайно, і я страшенно злякалась, – похопилася вона спинити невтримний потік його слів, – але нагорі в нас лежить один бідолаха, і тітуся прохають вас його оглянути.

– Аякже, аякже, – відповів лікар. – Ага, розумію, це діло ваших рук, Джайлзе?

Містер Джайлз, що з гарячковим хвилюванням прибирав зі столу порцелянові чашки, дуже почервонів і признався, що ця честь дійсно йому належить.

– Кажете – честь? – озвався лікар. – Н-не знаю… Можливо, що підстрелити злодія на кухні така сама честь, як і застрелити людину на віддалі в дванадцять кроків. Уявіть собі, Джайлзе, що він стрельнув у повітря, і тоді вийде, що це була справжня дуель!

Містерові Джайлзу здалося, що таке легковажне відношення до справи підриває його славу; тому він лише поштиво відповів, що не йому про це судити, але що, на його думку, грабіжникам прийшлося не солодко.

– Вірно! До речі, де ж сам злодій? – схаменувся лікар. – Проведіть мене до нього. По дорозі додому я ще зазирну до вас, місіс Мейлі. Ага, так він, значить, проліз у це віконце… Нечувана річ! Нечувана річ!

Жваво розпитуючи містера Джайлза про всі подробиці останньої ночі, лікар пішов нагору по сходах, а ми тим часом повідомимо читача, що містер Лосберн, місцевий ескулап, відомий на десять миль в околиці просто як «лікар», розгладшав швидше завдяки своїй добрячій вдачі, аніж з розкошів; другого такого доброго, щирого й ексцентричного старого панича, як він, мабуть, ніхто б не знайшов і на п’ятдесят миль в окрузі.

Лікар пробув у хворого значно довше, ніж сподівався, та й господиня вже давно чекала на нього з нетерпінням.

Нагору до хворого понесли з коляски його плискату скриньку з лікарськими струментами, з кімнати містера Джайлза ненастанно лунав дзвінок, слуги бігали щохвилини то вниз, то вгору, і з цього можна було зрозуміти, що нагорі діється неабищо. Нарешті лікар повернувся і на запитання про стан хворого дуже таємничо глянув на господиню й щільно зачинив за собою двері.

– Місіс Мейлі, це якась дивовижна, надзвичайна історія, – почав він, спершись спиною об двері, немов боячись, щоб хтось не вдерся до хати.

– Але ж, сподіваюся, йому ніщо не загрожує? – спитала пані.

– Ну, знаєте, серед таких обставин це була б цілком природна річ, – відповів він, – а втім, на мою думку, він уже поза небезпекою. А чи бачили ви, до речі, цього розбійника?

– Ні, не бачила.

– І не чули нічого про нього?

– Не чула.

– Перепрошую, пані, але я саме лагодився оповісти про нього паням, коли раптом приїхав пан лікар Лосберн.

Та насправді річ була в тому, що спочатку містер Джайлз не міг навіть сам собі зізнатися, що він підстрелив тільки хлопчика, та й край. Солодко було слухати, як величали його відвагу й завзяття, хіба ж він міг побороти спокусу продовжити ще трошки цю насолоду і відсунути свої пояснення ще на кілька щасливих хвилин, під час яких він почував себе уперше на своєму віку незрівнянним героєм.

– Роза поривалася була навідатись до цього чоловіка, але я й слухати про це не хотіла, – мовила місіс Мейлі.

– Мг! А втім, він зовсім не страшний, – мугикнув лікар. – Ну а в моїй присутності ви згодитесь поглянути на нього, моя пані?