Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Якщо ви вважаєте це за конче потрібне, то звичайно, – відповіла вона.

– Так, я вважаю це за конче потрібне; у кожному разі я певен, що потім ви дуже б шкодували, що не подивилися на нього своєчасно. Він затих, йому тепер значно краще. Міс Розо, вашу ручку. Не турбуйтеся, слово честі, боятися рішуче нема чого.

Палко запевняючи дам, що вигляд злочинця не вразить їх, і ні на хвилину не замовкаючи, лікар узяв під руку міс Розу, свою другу, вільну руку запропонував місіс Мейлі і повів їх дуже поважно й з великими церемоніями нагору.

– А тепер послухаємо, що ви скажете, – прошепотів він і обережно натиснув на двері кімнати хворого, – він давно не голився, але в обличчі його немає нічого жахливого. Стривайте! Я спершу погляну, в якому стані його туалет і чи він готовий прийняти дорогих гостей.

Лікар зазирнув до кімнати перший і, зробивши дамам знак рукою заходити, тихенько зачинив за ними двері, підійшов до ліжка навшпиньки й обережно розсунув білу завісу. На білій постелі замість запеклого, озвірілого душогубця лежала змучена, виснажена дитина; хлопчик спав; його перев’язана, втиснута в лубки рука лежала на грудях, голова безсило схилилася, а густе довге, розметане по подушці волосся майже спадало йому на плече.

Кілька хвиль добрий лікар дивився мовчки на хворого, а тим часом молода панна нечутно підійшла до ліжка, сіла в головах у хлопчика й відкинула волосся з чола; коли вона схилялася над ним, з очей її скотилася сльоза.

Олівер поворухнувсь, усміхнувся вві сні, немовби цей вияв співчуття збудив у ньому якісь солодкі мрії про любов і ніжність, що їх він ніколи не знав. Так часом ніжна мелодія, дзюрчання струмка в гущавині лісу, аромат квітки або якесь несподівано почуте любе слово викликають у нас неясний спогад про щось хороше, чого в дійсності за цього життя ми ніколи не знали; це почуття зникає враз, мов подих вітру, і нам здається, що його збудила якась хвилева згадка з нашого минулого, щасливішого буття багато-багато, безліч літ тому… – потім того нічим, навіть найбільшим напруженням нашої волі ми не гідні викликати його вдруге.

– Що це? – скрикнула стара пані. – Але ж ця бідна дитина не може бути знаряддям злочинців!

– Гріх витає навіть у стінах храмів, – зітхнув лікар, – чому ж не може він втілитися в найчистішу, найгарнішу оболонку?

– Але за таких юних літ! – заперечила Роза.

– Моя люба, хороша панно, злочин, як і смерть, отруює не самих лише старих і гидких, ні, він часом збирає свої жертви з наймолодших і найпринадніших, – відповів лікар, журно хитаючи головою.

– Але невже, о, невже ви справді гадаєте, що цей бідолашний хлопчик є свідомий спільник найгірших покидьків суспільства? – жахнулася Роза.

Лікар сумно похитав головою: він це, на жаль, припускав. Щоб не турбувати хворого, він попрохав дам перейти до сусідньої кімнати.

– Але коли він навіть і грішив, то подумайте: адже ж він ще зовсім маленький, – провадила Роза, – може, він ніколи не знав матерньої любові, не мав рідної хати; може, людська жорстокість, побої та голод звели його із злочинцями, що штовхнули його на цю хибну дорогу. Тітусю, добра, люба тітусю, подумайте про це перше, ніж це нещасне хворе створіння потягнуть до в’язниці, тоді вже ніщо, ніщо не врятує його молодої душі від загину! О, тітусю, заради вашої ласки до мене, завдяки якій я ніколи не почувала самотності, згляньтесь на цього бідного хлопчика, поки ще не пізно… Адже подумайте, якби не ви, я, може, була б такою самою безрідною, беззахисною сиротою…

– Люба моя, невже ти думаєш, що я дозволю хоч одному волосочкові впасти з голови цієї дитини, – відповіла стара пані, притискаючи до грудей її заплакану дівочу голівку.

– Ні, ні, я зовсім цього не думаю, – жваво відповіла Роза.

– Звичайно, моя дівчинко, – провадила стара пані. – Як ви гадаєте, чим я можу врятувати його, сер?

– Чим?.. Стривайте, дайте подумати трохи, дайте подумати, – одказав лікар.

Він заклав руки в кишені і почав заклопотано снувати по кімнаті; він часто зупинявся, спинався навшпиньки, морщив лоба, суворо насуплював брови, скрикував: «Є! Спіймав!» і зразу по тому: «Ні, урвалось!», знову снував, хитав головою, насуплював брови і нарешті зупинився як вкопаний і промовив:

– Якщо ви даєте мені цілковиту необмежену повновладу нагнати страху на старого Джайлза й цього невігласа Брітлза, то, може, мені й поталанить це владнати. Я знаю: Джайлз ваш вірний старий слуга, але ви зможете потім якось інакше віддячити йому за його вірність і за його стрілецькі здібності. Згода?