Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– А як воно шаруділо? – спитала куховарка.

– А так, мов щось шелесть, шелесть, – відповів містер Джайлз, озираючись на всі боки.

– Ні, наче шкрябають залізом по тертці для горіхів – отак: шкряб-шкряб, – поправив Брітлз.

– Так воно шкрябало, коли ви вже встали, – заперечив містер Джайлз, а на ту мить, коли я його вперше почув, воно просто шаруділо… Отже, я зриваю з себе ковдру, сідаю на ліжку й прислухаюсь.

– Господи! – скрикнули одночасно куховарка й покоївка і підсунулись ближче до столу.

– Прислухаюсь – і вже зовсім виразно чую: шарудить, – провадив містер Джайлз. – «Мабуть, хтось ломиться у двері чи у вікно, – думаю собі. – Що його робити? Треба збудити нашого Брітлза, а то ще переріжуть бідолашному хлоп’якові горло – що й не зчується».

Тут погляди всіх присутніх уп’ялися в Брітлза, а той сидів, витріщивши свої очі на оповідача й роззявивши рота з правдивим жахом.

– Я ковдру набік, – провадив містер Джайлз, відкидаючи край скатертини й пильно дивлячись на жінок, – вилажу тихенько з ліжка, натягаю…

– Тут є дами, містере Джайлз, – зніяковіло пролопотів лютівник.

– Натягаю черевики, сер, – з великим притиском на цьому слові провадив той, обертаючись до лютівника, – хапаю набитого пістоля, що його я завжди беру до себе нагору разом з кошиком із сріблом, і виходжу навшпинячки до коридору; буджу Брітлза і кажу йому: «Брітлзе, не лякайтесь!»

– Так, ви це сказали, – тихо підтвердив Брітлз.

– І кажу йому: «Ми, здається, вже все одно пропали, Брітлзе, – проте не лякайтесь».

– А він злякався? – спитала куховарка.

– Анітрішечки, він був майже такий твердий, як я, – одказав оповідач.

– Як на мене, то я, бігме, на місці так і вмерла б, – жахнулася покоївка.

– Звісно – жінка, – зауважив Брітлз, потроху смілішаючи.

– Брітлзова правда, – хитнув головою містер Джайлз. – Чого ж ще можна сподіватися від жінки? Але ми – чоловіки, і тому, кажу, ми взяли потайного ліхтаря з каміна й пішли помацки вниз по темних, як чорнило, сходах – ось так…

Містер Джайлз підвівся й, заплющивши очі, зробив два кроки вперед, щоб наочно показати своїм слухачам, як це було, – коли враз здригнувся і плюхнув назад на ослін. Усі здригнулись, а куховарка й покоївка несамовито скрикнули.

– Постукало, – мовив за хвилю містер Джайлз, через силу вдаючи, що він спокійнісінький. – Хай там відчинить котрийсь із вас.

Ніхто не поворухнувся.

– Дивна річ… стукати в таку ранню пору, – провадив він, обводячи поглядом пополотнілі обличчя і сам помітно бліднучи на виду. – Але двері треба комусь відчинити, – чуєте?

З цими словами він глянув на Брітлза, та смиренний юнак вважав себе, мабуть, за «ніщо» й тому гадав, що ці слова ніяк не можуть стосуватися до нього; у кожному разі він нічого не відповів; містер Джайлз кинув благальний погляд на лютівника, але той нараз несподівано задрімав. Про жінок годі було й говорити.

– Якщо Брітлз воліє відчинити двері в присутності свідка, то я готовий на це, – мовив містер Джайлз після короткої мовчанки.

– І я теж, – додав лютівник, прокидаючись нараз так само раптово, як і заснув.

На ці умови Брітлз погодився, і все товариство, упевнившись, що надворі вже білий день (про це довідались, відчинивши віконниці), вирушило до дверей з собаками попереду. Жінки, що ні за що в світі не хотіли залишитися самі на кухні, ішли позаду. З наказу містера Джайлза всі почали дуже голосно розмовляти, щоб непевні люди надворі чули, що їх тут неабиякий гурт; цей хитромудрий джентльмен вигадав ще одну штуку: щоб примусити собак дужче гавкати, їм поприщемляли хвости в передпокої.

Після всіх цих пересторог містер Джайлз, міцно стиснувши руку лютівника (щоб той, бува, не дременув – як він жартівливо пояснив), дав Брітлзові наказ відчиняти двері; двері відчинилися, і хоробрі вояки, полохливо зазираючи одне одному через плече, вгледіли на ґанку всього-на-всього бідного знесиленого хлопчика, що мовчки підніс свої обважнілі повіки і з німим благанням глянув на них.

– Хлопчик! – скрикнув містер Джайлз, хоробро відпихаючи набік лютівника. – Що з ним?.. Диви… Брітлзе… пізнаєте?

Брітлз, що сховався за дверима, скоро вони відчинились, глянув на Олівера й закричав як навіжений. Містер Джайлз схопив дитину за ногу й руку (на щастя, за здорову), поволік його до передпокою і поклав його там просто на підлозі.

– Ось він; ось один із грабіжників, пані! – репетував містер Джайлз, стоячи внизу біля сходів. – Спіймали злодія, панночко! Пораненого! Я в нього стріляв, панночко, а Брітлз мені присвічував.