Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Моя думка, тобто я б сказав навіть мій наказ, повертатися негайно додому, – мовив найгладший.

– А я згоден на все, що скаже містер Джайлз, – додав трохи менший за нього на зріст, але аж ніяк не щуплий другий чоловік (дуже блідий і занадто чемний – як це часто буває з переполошеними людьми).

– Я не хочу робити насупроти, панове, – я несваркий, – зауважив третій переслідувач, що завернув собак. – Хай буде, як каже містер Джайлз.

– Звичайно, – мовив середульший, – не нам сперечатися з містером Джайлзом. Ні, ні, як на мене, то я ніколи не пнуся вперед, хвала Богові, я знаю, що я й де я… (І, правду кажучи, чоловік цей дійсно добре знав, де він, і знав також чудово, що він далебі не в приємному місці, бо зуби йому мов у пропасниці цокали.)

– Ви боїтеся, Брітлзе, – мовив Джайлз.

– Ні, не боюсь.

– Ні, боїтесь.

– Ви навмисне помиляєтеся, містере Джайлз.

– А ви брешете, Брітлзе.

Цю суперечку викликав докір містера Джайлза, а обурився він тому, що, прикриваючись чемністю, його товариші звертали на нього одного всю відповідальність за їх полохливий поворот додому. Але, на щастя, третій чоловік розв’язав їхню сварку дійсно по-філософському:

– Слухайте, мої панове, ми боїмося всі, ось що, – промовив він.

– Говоріть за себе самого, сер, – одказав містер Джайлз, що зблід дужче за всіх.

– Атож, – провадив той. – Тут не дивно і злякатися. Я боюсь.

– І я теж, – признався Брітлз, – тільки ніхто не сміє так зухвало випікати цим своєму ближньому очі.

Ці щирі зізнання зворушили містера Джайлза, і він признався, що теж боїться; тоді всі троє повернули назад і кинулися бігти прожогом і бігли, бігли, висолопивши язики, аж поки містер Джайлз (найгладший за всіх, та ще до того обтяжений важкими вилами) не заволав до товаришів з проханням на мить зупинитись, щоб дати йому змогу перепросити за свої гарячі слова.

– Сміх та й годі, на що здатна людина у хвилину запалу, – мовив він, попрохавши вперед вибачення, – я міг стати вбивцею, душогубцем, – я знаю, я напевно убив би когось із цих мерзотників, коли б вони мені до рук попались.

Виявилося, що серця обох його товаришів віщували їм те саме, а тим часом їхній запал теж трохи вщух, і тому вони почали спокійніше міркувати про причину такої раптової зміни в їхньому настрої в ту критичну хвилину.

– Я знаю, це все через цю кляту огорожу, – мовив містер Джайлз.

– А звісно, річ проста! – радісно вхопився за цю думку Брітлз.

– Запевняю вас, наш запал остудила ця огорожа і ні що інше, – провадив Джайлз, – тільки-но я переліз через неї, як почув, що увесь мій гнів одразу, мов свічка, згас.

Виявилося, що через якийсь дивний збіг обставин з обома його супутниками сталося те саме якраз у ту саму мить; отже не лишалося жодного сумніву, що всьому винна огорожа – тим паче що всі троє чудесно пам’ятали, коли саме сталася з ними ця зміна, тобто пам’ятали, що пал їхній охолов саме в ту мить, коли вони вгледіли розбійників.

Цю розмову провадили двоє чоловіків, що сполохали грабіжників, і мандрівний лютівник, що випадково ночував у клуні, з обома своїми дрантивими дворняжками був змушений приєднатися до погоні.

Містер Джайлз виконував обов’язки маршалка і ключаря в господі старої пані, а Брітлз служив тут із самого маленства свого на побігеньках і так і залишився для всіх «хлоп’ям, що подавало багато надій», хоча цьому хлоп’яті було вже понад тридцять років.

Підбадьорюючи себе балачками, дуже щільно тримаючись купи й полохливо озираючись на всі боки щоразу, як вітер сколихував тихим шелестом гілля, чоловіки добігли до дерева, за яким були сховали свого ліхтаря, щоб грабіжникам не було видко, куди стріляти. Схопивши його, вони подалися додому хорошою швидкою риссю, і довго ще по тому, як постаті їх злилися з темрявою, червоне око ліхтаря миготіло й танцювало у вогкій далині, мов блудний вогник над драговиною.

Перед світом похолоднішало; густий туман низько постелився по землі, мов той дим. Трава зовсім змокріла; на стежках і в ямах стояла вода й грязюка; холодний, просяклий гнилими паруваннями вітер завивав по полю, а Олівер усе лежав нерухомо на тому самому місці, де його покинув Сайкс.

Почало благословлятися на світ. Коли перший блідий промінь світанку, що здавався швидше останнім відблиском ночі, аніж провісником нового дня, – засірів на похмурому небі, – стало ще холодніше. Все, що видавалося вночі таким страшним і непевним, виступало тепер щораз ясніше з темряви й потроху набувало своїх звичайних обрисів. Посипав густий рясний дощ, і важкі його краплі голосно зашуміли в сухому чагарнику. Але Олівер не чув, як дощ змивав йому обличчя; він лежав ще й досі на своєму глиняному ложі непритомний і безпорадний.