Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Скажи панам, що приїхали Бледерз і Деф, – звелів грубіший шпиг, провівши рукою по волоссю, й поклав на стіл пару ручних кайданів. – О! Добридень, сер! Дозволите перебалакати з вами наодинці? – звернувся він до містера Лосберна, що допіру ввійшов до кімнати; лікар звелів Брітлзові вийти, покликав дам і зачинив за ними щільно двері.

– Це господиня, – показав він на старшу пані.

Містер Бледерз уклонився. Його попрохали сісти; він поставив на підлогу циліндр, підсунув крісло й показав знаком Дефові зробити те саме; а той (він або менше звик до виборного товариства, або почував себе в ньому, як собака в човні) довго мостився, не знаючи, куди подіти ноги й руки, і нарешті дуже схвильовано встромив до рота держальце свого ціпка.

– Отже, добродію, одне до одного, – почав Бледерз, – скажіть мені, серед яких обставин стався грабунок?

Містер Лосберн, що, здавалося, хотів виграти якнайбільше часу, страшенно розтягнув своє оповідання, спиняючись на кожній подробиці. Бледерз і Деф уважно його слухали й час від часу глибокодумно хитали головами.

– Остаточного висновку я не можу зробити, поки не побачу самої роботи, – мовив нарешті Бледерз, – але я певен, що це зробив не якийсь шмаровоз, правда, Деф?

– Звісно, – згодився той, – не шмаровоз.

– Тобто, висловлюючись так, щоб пані зрозуміли, ви хочете сказати, що напад вчинив якийсь горожанин, а не селянин? – усміхаючись перепитав містер Лосберн.

– Атож, – підтакнув Бледерз, – отже, це все, що ви можете сказати про грабунок, сер?

– Усе, – відповів лікар.

– Ну а що ви знаєте про цього хлопця, що про нього базікають слуги? – провадив Бледерз.

– Нічого, – відповів лікар. – Один старий слуга забрав собі в голову, що цей хлопчик має якесь відношення до всього цього нападу, але це все дурощі, нісенітниця, казна-що!

– М-м, не думаю, – зауважив Деф.

– Він каже правду, – підтримав його Бледерз, недбало крутячи в руках кайдани – немовби це були звичайнісінькі кастаньєти. – Хто цей хлопець? Що він оповідає про себе? Звідки він? Адже ж він не впав з неба, як ви гадаєте, сер?

– Звичайно, ні, – відповів лікар і нервово глянув на дам. – Я знаю всю його історію – я можу вам її хоч зараз розказати, але, може, ви спершу подивитесь на місце злочину?

– Звісна річ, – відповів Бледерз, – ми спочатку оглянемо місцевість, а потім покличемо на допит слуг – так воно завжди водиться.

Принесли свічки. Бледерз і Деф у супроводі місцевого констебля, Брітлза, Джайлза і всієї іншої челяді увійшли до комірки в кінці коридору; вони оглянули вікно, обійшли знадвору будинок, пройшли через моріжок і пильно обдивились його, освітили свічкою віконниці, а потім ліхтарем відбитки ніг на землі і нарешті пошпорталися вилами в кущах. Усі присутні стежили за кожним їхнім рухом омліваючи. Закінчивши свій огляд, шпиги повернулися назад до будинку й покликали перед свої очі Джайлза й Брітлза, і ті в моторошних, мелодраматичних барвах змалювали їм свою участь у вчорашній події щонайменше з півдесятка разів кожен зокрема (за першим разом їхні свідчення розходилися щодо одного пункту, а наприкінці, принаймні, на десятьох). Досягнувши таких блискучих наслідків, Бледерз і Деф вийшли до сусідньої кімнати на таємну, урочисту нараду, проти якої консиліум найславетніших лікарів у справі найзаплутаніших випадків медичної практики – дитяча іграшка й годі.

Тим часом містер Лосберн бігав по сусідній кімнаті в дуже поганому гуморі, а місіс Мейлі й Роза боязко стежили за ним переляканими очима.

– Слово честі, – мовив він, нарешті зупиняючись, – слово честі, я не знаю, що чинити!

– А може, коли ми щиро розкажемо цим людям усю правдиву історію цього бідного хлопчика, вони зрозуміють і це виправдає його перед ними? – мовила Роза.

– Ой, не думаю я цього, моя люба панно, – відповів лікар і з великим сумнівом похитав головою, – не виправдає це його ані перед ними, ані перед вищими суддями. Що він, зрештою, таке – скаже суд: зайда, втікач? І все його оповідання, коли глянути з тверезожиттєвого боку, – досить-таки неймовірне.

– Але ж ви йому вірите? – спитала Роза.

– Так, хоч це і дуже дивно, але я йому вірю, – відповів лікар, – проте досвідченому поліцейському агентові такими казочками зубів не замовиш.

– Чому? – спитала Роза.

– Тому, мій любий правозаступнику, тому, що, на їхній погляд, у всій цій історії є дуже багато суперечливих темних точок, – одказав лікар. – Хлопець може підтвердити доказами лише те, що свідкує проти нього, а на захист свій не подає жодних аргументів; а ті кляті судові крутії вимагають завжди виразних відповідей, точних «чому» й «тому». Хлопчик, за його власним зізнанням, жив якийсь час серед злочинців, судивсь уже одного разу за крадіжку носової хустки в того джентльмена, потім його силоміць затягли до якогось злодійського кубла, але де воно міститься, він не знає і навіть на слід його навести не може. Далі: до Чертсі його знову силоміць тягнуть грабіжники, яким чомусь заманулося будь-що-будь вжити для своєї мети його й нікого іншого; гаразд; його просовують у вікно, і саме на ту хвилю, коли він збирається вчинити ґвалт, що було б безперечним доказом його безвинності, на тобі – мов на глум – куля підсліпуватого ключника влучає в нього, і він падає поранений, не встигнувши виконати свого наміру. Невже ж ви всього цього не розумієте?