Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Звичайно, розумію, – відповіла дівчина, всміхаючись запальному лікареві, – але все ж я не бачу в усьому цьому нічого такого, що б заплямовувало цього бідного хлопчика.

Лікар засунув руки в кишені і почав знову ходити сюди й туди по кімнаті ще швидше, аніж перед тим.

– Що більше я думаю, то більш переконуюсь, що шпиги ні в якому разі не повинні знати правди – це тільки викличе безліч нових ускладнень і неприємностей. Я певен, що вони нічому не повірять, але навіть якщо, кінець кінцем, провини його вони не доведуть, все одно всю його історію вони винесуть на люди, почнуть докопуватися до всіх сумнівних, підозрілих точок його оповідання, і зрештою ваш великодушний план видерти його з пазурів життя нічим не скінчиться.

– Боже, Боже, що ж тоді робити! – скрикнула Роза. – О, нащо послали по цих людей!

– Так, навіщо? – підтримала її місіс Мейлі. – Як на мене, то я їх ні за що в світі не покликала б.

– Я тільки ось що можу сказати, – мовив лікар, сідаючи в крісло, з мужнім спокоєм відчаю. – Ми мусимо сміливо дивитися перед себе й сміливо викручуватись. Ми робимо це з доброю метою – це нас виправдовує. У хлопчика знову підскочила температура, – примушувати його до розмови, звичайно, не можна – це поки що єдина наша втіха. Ми мусимо вхопитися хоч за неї, і коли найгірше в даному разі для нас є найкраще, – то ми цьому не винні. – Заходьте!

До кімнати ввійшов Бледерз, а за ним бочком Деф.

– Отже, панове, тут обійшлося без підмови, – мовив перший і хутко зачинив за собою двері.

– Якої ще в біса підмови? – нетерпляче скрикнув лікар.

– Це значить, моє панство, що слуги не доклали до цього своїх рук, – пояснив шпиг дамам, зглянувшись на їхнє неуцтво й не звертаючи жодної уваги на питання нетямущого лікаря.

– Але ж їх ніхто й не підозрював, – зауважила місіс Мейлі.

– Дуже можливо, моя пані, але вони все ж могли так чи інакше до цього спричинитись, – відповів Бледерз.

– Саме тому якраз, – додав Деф.

– Ми обоє погодилися, що тут, безперечно, орудувала рука горожанина, бо робота дуже чиста, – провадив Бледерз.

– Перший сорт, – підтакнув Деф.

– Їх було двоє, а третій хлопчик, про це свідчить віконце – воно дуже маленьке, – докладав Бледерз. – Поки що ми не можемо нічого більше сказати і бажали б негайно побачити цього хлопчиська, що лежить там у вас нагорі.

– А може, добродії хотіли б випити спочатку якусь чарку, місіс Мейлі? – мовив містер Лосберн і враз повеселішав, наче якась нова думка промайнула в його голові.

– Звичайно, прошу, прошу! – жваво скрикнула Роза. – Цю ж мить усе що завгодно.

– Красненько дякую, панно, – відповів містер Бледерз, обтираючи свої масні губи, – наша робота суха, не гріх і закропити. Тільки не завдавайте собі клопоту, панно.

– Ну а все таки? – спитав лікар, ідучи слідом за Розою до буфета.

– Ну то вже з вашої ласки чарочку горілки, добродію, – попрохав Бледерз, – звісно, перемерзли дорогою – з Лондона сюди неблизький світ, а я вже давно помічав, що спирт найкраще зігріває почуття.

Це цікаве пояснення стосувалося місіс Мейлі; вона вислухала його з дуже примітною усмішкою, а тим часом лікар непомітно зник з кімнати.

– Е, та я бачив на своєму віку чимало всякої всячини, – похвалився Бледерз (ухопивши келишок двома пальцями лівої руки за денце і тримаючи його перед своїми грудьми).

– Та хоча б ота Едмонська штучка, – зауважив Деф.

– Еге, – одказав Бледерз, – а вона таки точнісінько на оцю тутешню скидалася, а утнув її сам Носач Чіквід! Щоб ви знали!

– Ет, та ви з вашим Носачем як з писаною торбою завжди носитесь, – заперечив Деф, – а я кажу, що це Кіт-Воркіт. Носач брав у цьому таку участь, як і я!

– Ще чого, я краще знаю! – скрикнув Бледерз. – А пам’ятаєте ту пригоду з Носачем? Ой-ой-ой! Ну та й чудасія! У книжці такого не знайдеш – скільки не шукай!

– А яка ж це пригода? – спитала Роза, аби тільки підтримати добрий настрій панів шпигів.

– Е, та це був такий грабунок, такий грабунок, панночко, що куди! Довелося там чимало пометикувати, поки додумались, у чому річ, – відповів Бледерз. – Отже, Носач Чіквід…

– Носач, це значить носатий чоловік, панночко, – пояснив Деф.

– Ет! Хоч сядь та й плач! Ніяк ви не можете змовчати, друже! – скрикнув Бледерз. – Хіба панна самі не знають, що Носач – значить носатий! Отже, цей самий Носач Чіквід, панночко, мав трактир поблизу Брітлбріджу, і в цьому трактирі в підвалі він уряджував різні видовища: бій півнів, цькування борсуків і ще всяку всячину – було на що подивитися; всі найшляхетніші лорди з’їздилися туди з усіх усюд; я там бував не раз; отже, кажу, все йшло як по маслу, поки він у шкоду не вскочив. Одного разу до нього під ліжко заліз злодій і викрав у нього серед глупої ночі, коли він спав (а його спочивальня в першому поверсі), торбину, де було сховано аж двадцять сім гіней! Носач прокинувся від якогось шарудіння і встиг помітити, як якийсь високий чоловік з чорним пляйстром над лівим оком, вискочив з вікна – тільки його й бачили. Але наш трактирник теж хваткий хлопець: скочив з ліжка, почав стріляти грабіжникові наздогін, зчинив несвітський галас, побудив сусідів, і коли кинулися оглядати садибу, то виявилося, що він таки влучив у злодія, бо на землі позначилися плями крові… Вони тяглися досить далеко, аж до однієї садиби, а там раптово припинялись. Шукали-шукали, та дарма, грабіжник накивав п’ятами разом із здобиччю, і незабаром Носачеве прізвище з’явилося в газеті серед списку банкрутів. Звісно, всі пожаліли бідолаху, почали збирати на його користь пожертви, підписки й усяку всячину, а він сам не свій – кілька днів снував, мов той причинний, вулицями, рвав на собі волосся і тяжко нарікав на свою долю – люди боялися, щоб він, чого доброго, віку собі не вкоротив! Коли це одного дня прибігає він до поліції, кидається просто до кабінету старшого; по довгій розмові старший дзвонить, кличе Джема Спаєрза (а він у нас найзугарніший хлопець) і наказує йому допомогти Носачеві спіймати грабіжника. «Він учора проходив повз мій трактир, Спаєрзе, сам на свої власні очі бачив», – каже Носач. «То чому ж ви не схопили його за комір?» – питає Спаєрз. «Мене мов обухом по голові бахнуло – стою, стерявся, а він і зник, – каже бідолаха, – та ми його безпремінно злапаємо, бо сьогодні він об одинадцятій вечора знову проходив повз мене». Ну, звичайно, Спаєрз, не довго думаючи, засунув до кишені чисту пару шмаття, гребінця, якщо, бува, затримається на роботі, й вирушив. Він засів у трактирі в Носача край вікна за червоною фіранкою і навіть капелюха не скинув, щоб так і вискочити на вулицю, скоро покажеться злодій. Просидів він так аж до пізнього вечора, палить собі люльку на здоров’я, коли це Чіквід як не зареве: «Лови! Держи! Злодій! Душогуб! Пробі!» Спаєрз вискакує на вулицю і бачить: біжить вулицею Чіквід і на відчай душі репетує. Біжить один, біжить і другий, перехожі лякаються, метушаться, кричать: «Злодій! Злодій!», а Чіквід реве, як дикий звір, і поперед усіх завертає за ріг і на хвилинку зникає із Спаєрзових очей, а Спаєрз за ним; бачить гурток людей, кидається до них: «Де злодій?» – «Щоб його хвороба взяла – знову втік!» – репетує Чіквід. Дивна річ, а проте злодій справді мов у воду впав – ніде нема. Що тут утнеш? Повернулися до хати. Другого ранку Спаєрз знову сідає край вікна й виглядає високого чоловіка з чорним пляйстром на лобі – так, що аж очі на лоб лізуть; зрештою, звісно, не витерпів бідолаха й заплющив їх на хвилинку, і тільки-но він їх заплющив, як чує, Чіквід знову кричить: «Ось він! Лови! Держи!» Спаєрз на ноги і як побіжить, а Чіквід уже випередив його на півкварталу; пробігли вдвоє більше, аніж напередодні, а злодія знов мов корова язиком злизала, хоч сядь та й плач! Так воно повторювалось ще кілька разів, і кінець кінцем половина сусідів вирішила, що Носача обікрав сам нечистий і тепер кепкує з нього, а друга, що бідолаха Чіквід з глузду з’їхав.