Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Незабаром хлопчик одужав настільки, що міг уже без жодної небезпеки для здоров’я витримати подорож до Лондона. Одного погожого ранку до ґанку під’їхала невеличка карета місіс Мейлі, й Олівер з містером Лосберном вирушили в дорогу. Коли вони проїздили повз Чертсейський міст, Олівер страшенно зблід і голосно скрикнув.

– Що сталося, хлопче? – скрикнув і собі експансивний лікар. – Що ти побачив, почув чи відчув, га?

– Он, он, сер! – кричав Олівер, показуючи пальцем на вікно карети. – Будинок!

– Так, будинок, то що ж? Гей, зупиніть там коні, під’їдьте до цієї халупи, – гукнув лікар кучерові, – ну ось і будинок – що далі, хлопче?

– Злодії… з цього будинку вони мене забрали тоді вночі, – прошепотів Олівер.

– Сто чортів! – гаркнув лікар. – Гей, хто там, відчиніть мені двері карети!

Але не встиг кучер злізти на землю, як лікар вже якось потрапив вискочити з карети й, добігши до зруйнованого будинку, почав грюкати з усієї сили в двері.

Двері нараз різко відчинилися, і на порозі з’явився малесенький бридкий горбань, а лікар, що в нестямі був заніс кулак для нового удару, мало не зарив носом у землю.

– Гей, хто там, що сталося? – мовила потвора.

– Що сталося! – скрикнув лікар і, хвилину поміркувавши, схопив горбаня за комір. – Сталося дуже багато, стався грабунок, ось що!

– Мабуть, ще й вбивство станеться, якщо ви не заберете геть своїх рук, – спокійно відповів горбань. – Чуєте?

– Чую, – відповів лікар, зо всіх сил струснувши свого бранця. – Де той клятий… як його в біса звати… Сайкс, кажи, злодюго, де Сайкс?!

Горбань витріщив свої вузенькі очиці, немов у німому подиві й обуренні, потім, виприснувши, як в’юн, з-під лікаревої руки, з жахливою лайкою зник у глибині сіней. Але дверей за собою він не встиг замкнути, і містер Лосберн вскочив за ним до хати, а звідтіля до вітальні. Тут він схвильовано озирнувся навколо, але ніщо, ні одна річ, навіть опорядження кімнати не відповідало Оліверовому описові.

– Ну, що це значить? Чи скажете ви мені нарешті, на якій підставі ви так ґвалтовно вдерлися до моєї оселі? – визвірився на нього горбань, не спускаючи з нього свого пильного, пронизливого погляду. – Пограбувати чи вбити ви мене хочете? Кажіть!

– А чи ви бачили коли, чортове помело, щоб люди їздили грабувати в каретах? – роздратовано скрикнув лікар.

– Ну, то чого ж вам тоді від мене треба? – провадив горбань. – Чи ви нарешті заберетеся звідси к бісу? Поки я вам потилиці не нам’яв?

– Заберусь, коли схочу, – відповів лікар, зазираючи до сусідньої кімнати, що, як і перша, не мала нічого спільного з тим, як її змальовував Олівер. – Ви ще мені колись попадетеся до рук, мій друже.

– Ще б пак! – засміявся бридкий каліка. – Ви мене тут завжди знайдете, коли вам тільки заманеться. Не на те я прожив у цій хаті двадцять п’ять літ, щоб тікати, як сполоханий горобець. Нема дурних, не залякаєте! Ви ще мені за це заплатите, заплатите! – З цими словами він злісно заверещав, затупотів ногами і почав крутитись на одному місці сам не свій.

– Ідіотське становище! – пробубонів собі під ніс лікар. – Хлопець, мабуть, помилився. Нате, заткніть це собі в кишеню й заваліться у своїй норі! – З цими словами містер Лосберн зневажливо кинув потворі монету й повернувся до карети.

Горбань кинувся за ним, посилаючи на його голову найстрашніші прокльони, але коли лікар відвернувся на хвилину до кучера, він зазирнув до карети й кинув на Олівера такий гострий звірячий погляд, що протягом багатьох наступних місяців він переслідував бідного хлопчика і вдень, і вночі.

Горбань ще довго лаявся і верещав; кучер стьобнув віжками, карета рушила, а він усе дивився їй вслід, тупотів ногами і рвав на собі волосся в пароксизмі правдивої чи удаваної люті.

– Я – осел! – мовив містер Лосберн по довгій глибокій мовчанці. – Чи ти помічав це й раніше, Олівере?

– Ні, сер.

– То не забудь цього іншим разом. Так, осел, – провадив лікар, знову помовчавши. – Навіть якби я натрапив на той самий будинок і на тих самих злодюг, то що ж би я утнув сам-один, як палець? А якби навіть мав помічників, то чого б я досяг? Тільки накликав би сам біду й власними руками збив би бучу, що її на силу Божу сяк-так погамував. Так і треба мені, старому дурневі, за те, що завжди слухаю свого першого пориву й тільки зопалу у вогонь вскакую. Це мені буде доброю наукою! Доброю!

Але треба зазначити, що добрий містер Лосберн ціле своє життя слухав лише першого пориву свого серця й робив усе зопалу; проте це рекомендувало не з поганої сторони його «пориви», бо особливого клопоту й біди вони на нього не накликали, а, навпаки, завойовували найглибшу й найтеплішу любов і пошану до нього всіх тих, хто його знав.