Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Село, куди переїхала місіс Мейлі, лежало в чарівному куточку. Для Олівера, що бачив на своєму короткому віку лише гамір, тисняву й свари, почалося нове життя.

Рожі й кучерява жимолость густо повилися по стінах котеджу, оксамитовий плющ обвивав стовбури старих дерев, а запашні квіти в саду сповнювали повітря ніжними пахощами. Поруч із садибою був невеличкий цвинтар – не міське похмуре кладовище, загромаджене важкими недоладними надгробками, а привітна зелена поляна із смиренними горбками, викритими свіжим дерном та мохом, під якими спочивали тихим сном старі трудівники землі. Олівер часто блукав по цьому цвинтарю; він згадував забуту могилу своєї покійної матері, присідав край якогось горбка і нишком плакав, але коли він здіймав по тому свої очі до глибокої, спокійної блакиті, тоді йому здавалося, що мати його не вмерла, що вона жива, і з його очей знову котилися сльози – рясні, але не болючі.

Щасливі це були для Олівера часи! Ясні дні збігали безжурно, тихі ночі не приносили з собою жаху й турбот; гидкі стіни в’язниці й близькість гидких людей не гнітили його – усе навівало лише веселі, відрадні думки. Щодня зранку він ходив удосконалюватися в читанні й писанні до сивоголового дідуся, що жив недалечко від церкви; старенький говорив до нього так лагідно і ставився так пильно та уважно до його науки, що Олівер докладав усього серця, щоб йому догодити. Після навчання він ходив на прогулянку з місіс Мейлі та Розою і прислухався до їхніх довгих розмов про різні прочитані книжки, а то сідав край їх ніг десь у затінку і слухав, як Роза читала вголос своїй тітці; він слухав і не міг наслухатись і сидів би так бозна-скільки. А коли сонце повертало на захід, він брався до своїх занять (він готував їх у своїй власній маленькій кімнатці, що виглядала вікнами в садок), а ввечері пані йшли знову гуляти й кликали його з собою; з якою насолодою слухав він їхні розмови, як радів, коли вони прохали його зірвати їм якусь квіточку, за якою треба було подряпатись на схил або шпиль пагорбка, або коли вони забували вдома якусь річ і посилали його по неї – як весело, як жваво виконував він усі ці дрібні доручення! А коли насувалася ніч, вони поверталися назад додому; Роза сідала за фортепіано й грала якихось хороших мелодій або співала ніжним тихим голосом старовинних улюблених пісень своєї тітки; вони сиділи всі троє в темряві – свічок не вносили тоді до кімнати, – а Олівер слухав і слухав край відчиненого вікна солодкі звуки й не тямив себе від щастя.

А неділя! Досі Олівер ще ніколи не проводив її так хороше. Ах який щасливий був цей святковий день, як і всі дні цієї радісної провесни його життя!

Олівер вставав о шостій годині ранку, вибігав у поле, зривав усі дикі квіти, що траплялися йому по дорозі, і, навантажений запашними букетами, повертався додому; тут починався найбільший клопіт; треба було з великим смаком порозставляти квіти у вази, прикрасити ними стіл до снідання. А потім треба було поклопотатися про пташок місіс Мейлі (Олівер познайомився досконально з цією справою під керівництвом одного досвідченого місцевого клерка) й заквітчати свіжими травами їхні клітки. А коли птаство було вже упоране й заосмотрене на цілий день, доводилося бігти на село з якимсь благодійним дорученням доброї господині; часом, щоправда досить рідко, траплялося пограти в крокет, а як не це, то завжди знаходилось якесь діло в садку (Олівер навчився цього від того самого клерка, за професією садівника, і полюбив садівництво від щирого серця), а потім приходила Роза й не могла натішитися з його роботи.

Так збігло три місяці; навіть найщасливішому із смертних вони здалися б порою безжурного щастя, а для Олівера вони промайнули мов справжній райський сон. З одного боку, була чиста, глибока великодушність і ласка, з другого – найширша, найтепліша вдячність – то чи ж дивно, що наприкінці цих трьох місяців Олівер став рідною людиною в господі місіс Мейлі, то чи ж дивно, що за любов його юного чулого серця йому платили такою самою любов’ю і вдячністю?

Весна проминула, і наставало літо. Якщо й до того земля чарувала око своєю свіжістю, то тепер вона була вже в повному розквіті своєї краси і багатства. Високі дерева, що здавалися напровесні трохи голими й убогими, дихали тепер силою і здоров’ям; вони простягали до неба свої кремезні зелені руки й перетворювали голі відкриті простори на затишні тіняві альтанки, звідки було так любо дивитися в золоту далечінь полів, залитих пекучим сяйвом сонця. Земля широко розкинула свої пишні зелені шати й розливала навколо запашні пахощі. Це був час найвищого розквіту краси та сили природи, і все кругом раділо й цвіло.