Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

На правду казати, кілька хвилин лікар був трохи роздратований; йому було прикро, що перша нагода підтвердити фактами Оліверові слова не дала нічого. Проте він незабаром заспокоївся: Олівер не зніяковів, не зморгнув навіть і відповідав на всі його запити так просто, щиро й послідовно, що старенький вирішив ніколи більше не зневірятися в його правдивості й здаватися на кожне його слово.

Олівер пам’ятав назву вулиці, де жив містер Броунлоу, і тому вони поїхали безпосередньо туди. Коли карета завернула за ріг, серце Оліверові мало не вискочило з грудей.

– Ну, хлопче, куди ж під’їздити? – спитав лікар.

– Сюди, сюди, до цього білого будинку! – скрикнув Олівер, показуючи у вікно. – О, швидше, швидше, на бога! Я мов ось зараз умру, я весь тремчу!

– Та буде вже, буде! – заспокоїв його лікар, ласкаво плескаючи його по плечу. – Ти ж їх за хвилину побачиш, а як вони зрадіють, як уздрінуть, що ти живий і здоровий!

– Дай Боже! – скрикнув Олівер. – Вони були такі добрі до мене.

Карета стала. Ні, ні, не цей будинок, ось той, поруч… Карета проїхала ще трохи й зупинилась. Олівер глянув на вікна знайомого будинку, і сльози радості й надії покотилися по його щоках. Але що це?

Ой, ні! Фіранок на вікнах чомусь не було, кімнати стояли порожні, а на шибці біліло оголошення «Віддається під найм».

– Постукайте-но в сусідні двері, – звелів містер Лосберн. – Чи не знаєте ви часом, де подівся містер Броунлоу, ваш колишній сусіда, голубонько?

Але служниця, що відчинила двері, нічого не знала й пішла попитати. Незабаром вона вернулася й оповіла, що містер Броунлоу розпродав усе своє майно і шість тижнів тому виїхав до Вест-Індії. Олівер сплеснув руками й у знемозі відкинувся назад.

– А ключниця його виїхала також? – спитав містер Лосберн помовчавши.

– Так, сер, – відповіла служниця, – містер Броунлоу з ключницею і ще одним своїм старим приятелем виїхали всі разом.

– То мерщій завертайте додому, – наказав містер Лосберн кучерові, – геть, геть з цього проклятущого Лондона, коні погодуємо за містом.

– А книгар? – скрикнув Олівер, я знаю дорогу до його крамнички. Заїдемо до нього, благаю вас, сер!

– Ні, на сьогодні досить! Годі з нас і цього розчарування на один день, моє бідолашне, – одказав лікар. – Якщо ми підемо до книгаря, то виявиться обов’язково, що він або помер, або підпалив свою хату й утік. Ні, ні, гайда додому!

Отже, слухаючи «першого пориву» містера Лосберна, вони завернули додому.

Це гірке розчарування тяжко засмутило Олівера, хоч яким безжурно щасливим узагалі він тепер себе почував; скільки разів за своєї хвороби мріяв він про те, як зустрінуть його містер Броунлоу та місіс Бедвін і з якою насолодою розкаже він їм, як часто довгими ночами й днями думав він з гарячою вдячністю про все те, що вони зробили для нього, і як гірко нарікав на жорстоку долю, що розлучила його з ними. Надія виправдати себе колись перед ними, пояснити їм, як його силоміць затягли назад злочинці, підтримувала його, давала йому силу перетерпіти всі недавні злигодні; а тепер все згинуло марно: його добрі друзі так далеко від нього, вони поїхали, може, навіки з думкою, що він злодій і ошуканець, – і ніщо, ніщо ніколи до самої його смерті не виправдає його… це було вже понад його силу!

Проте цей факт не вніс жодної зміни у відношення до нього його доброчинців. За два тижні почало забиратися на тепло, дерева й квіти вкрилися зеленими пелюстками й пишним цвітом, і в господі місіс Мейлі стали лагодитися до від’їзду з Чертсі. Срібло, що спокушало так Феджіна, відіслали на схов до банку, Джайлза й ще одного служника залишили доглядати будинок, а місіс Мейлі та Роза з рештою челяді виїхали на кілька місяців на село й узяли з собою Олівера.

Хто змалює захват, радість, утіху й душевний спокій бідного хворого хлопчика, що опинився нараз серед розквітлої природи, серед зелених гір і кучерявих лісів і міг тепер повними грудьми вдихати цілюще сільське повітря? Хто з’ясує, чому картини лагідного життя природи врізаються так глибоко в душу виснажених мешканців тісних велелюдних міст і сповнюють своєю власною запашною свіжістю їхні спустошені серця! Люди, що все своє життя живуть серед вузьких вулиць і камінних стін, що за роботою світу не бачать і навіть не бажають перемін і зрештою починають навіть любити кожну цеглину, кожен бруковий камінь своїх обмежених щоденних мандрівок, – і навіть у цих людей, коли вони почують над собою подих смерті, нараз прокидається нудьга за природою й непереможний потяг кинути хоч один останній погляд на її чисте лице; відірвані від свого звичайного оточення, де вони зазнали всіх радощів і всіх скорбот, вони раптом мов перероджуються. Вони самі ледве сновигають по зелених, сонцем залитих моріжках, але небесна глибінь, гори, поля і сріблиста поверхня струмків збуджують у них такі відрадні далекі спогади, що їх швидке згасання не гнітить і вони сходять у могилу так тихо й лагідно, як те сонце, що за кілька годин до того згасло перед їх ослаблим зором за їхнім самотнім вікном. Спогади, що збуджують у нас лагідні сільські картини, не від землі, не від земних думок і надій. Їхній ніжний подих учить нас сплітати свіжі вінки на могилах тих, кого ми любили, він прояснює наші думки й приборкує стару ненависть і ворожнечу, і в душах навіть цілком поверхових людей все ж жевріє якась невиразна напівсвідома певність, що вони колись, давно-давно, за якихось далеких часів уже знали те саме почуття, і це збуджує в них урочисті думки про майбутню безвість віків і стишує пиху й суєту суєт.