Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ну а що вирішив Спаєрз? – поцікавився містер Лосберн, що повернувся до кімнати на початку оповідання.

– Якийсь час Джем тільки прислухався до всього – й ні пари з уст, – провадив шпиг, – це свідчить про те, що він неабиякий знавець свого діла. Але одного разу заходить він до трактиру, виймає табакерку й говорить: «Чіквіде, я дізнався, хто злодій». – «Справді? Спаєрзе, голубе, ріднесенький мій, скажіть мені, хто він, хто він, дайте помститись, дайте мені спокійно вмерти – покажіть мені, де той шибеник!» – мало не плаче з радощів Чіквід. «Годі дурня клеїти, – відповідає Спаєрз і частує його тютюном, – злодій – ви самі». І що б ви думали? Так-таки воно справді й виявилося. А скільки він грошей на цьому заробив! І ніхто був би до цього так ніколи й не додумався, якби він сам не перемудрив, – закінчив Бледерз, поставив на місце порожню чарку й клацнув кайданами.

– Дійсно, цікавий випадок. Ну а тепер, якщо ваша ласка, прошу нагору, – запросив лікар.

– Якщо ваша ласка, сер, – одказав Бледерз, і обидва шпиги вийшли слідом за містером Лосберном, а поперед усіх маршалок із свічкою в руці.

Олівер дрімав, але йому значно погіршало, його знов почала трусити гарячка. Лікар допоміг йому підвестись трохи, але він дивився на незнайомих порожнім, нетямущим поглядом і, здавалося, дійсно, не розумів, де він і що з ним таке.

– Ось. Це той хлопчик, – почав містер Лосберн дуже тихо, але з великим притиском. – В нього стріляли за те, що він, звісна річ, – дитина, що вона тямить! – переступив ненароком через межу заказних володінь містера… як його, ет, забув… ну, та все одно, як його звати… одно слово, хлопчик злякався і прибіг сюди вранці шукати допомоги; ну, а оцей поштивий джентльмен, що стоїть он із свічкою в руці, не довго думаючи, цап-царап його за комір і так потрактував бідолаху, що мало не заподіяв йому смерті; це я вам можу засвідчити як лікар.

Почувши цю люб’язну рекомендацію, шпиги зміряли пильним поглядом містера Джайлза, а той, збитий з пантелику й украй переляканий, безпорадно позирав то на Олівера, то на лікаря й зніяковіло топтався на місці, являючи собою дуже кумедну постать.

– Ви цього, сподіваюся, заперечувати не будете? – суворо спитав його лікар і обережно поклав Оліверову голову назад на подушки.

– Але ж я… але ж… я… робив це з добрим наміром, сер, – пробелькотав містер Джайлз. – Я був певен, що це той самий хлопець, а то б не заводився з ним… Я не який-небудь людожер, добродії…

– Були певні, що це – який хлопець? – спитав старший шпиг.

– Той самий, що був з грабіжниками, – відповів містер Джайлз, – з ними… з ними був хлопчик, я цього певен…

– Ну а тепер ви теж цього певні? – провадив Бледерз.

– Певен… чого? – пролопотів Джайлз, дивлячись на шпига, мов теля на нові ворота.

– Того, що це той самий хлопець, блазню! – нетерпляче скрикнув той.

– Не знаю… бігме, не знаю, заприсягтись не зможу, – з відчаєм одказав маршалок.

– Ну а все-таки, як ви думаєте? – домагався Бледерз.

– Сам не знаю, що й думати, – вирвалося в бідолахи. – Я думаю, що це не той самий хлопчик, так, я, майже, певен, що це не він. Це, бачите, зовсім неможливо…

– Що з ним, чи він часом не п’яний, сер? – звернувся до лікаря Бледерз.

– У вас, знаєте, не всі дома, чоловіче, – мовив з убивчим презирством Деф.

Під час цієї короткої розмови містер Лосберн тримав Олівера за пульс, але тепер він став у головах його й категорично попрохав джентльменів, якщо особа хворого викликає в них ще якісь сумніви, перейти до сусідньої кімнати й там допитати другого слугу.

Шпиги вийшли і взялися до Брітлза, але той почав плести таку нісенітницю й так безладно заперечувати все попереднє свідкування свого шановного начальника та й своє власне, що кінець кінцем довів лише, що він сам – жертва фатальної облуди. Потім він, звичайно, запевнив, що вмент упізнає того злодійчука – хай йому його тільки покажуть, і признався, що показав на Олівера тільки тому, що такої думки був містер Джайлз; нарешті заявив, що лише п’ять хвилин тому сам містер Джайлз признавався на кухні, що він, може, дійсно зопалу звів на хлопця наклеп.

Після цього виник ще один дуже дотепний здогад: чи містер Джайлз таки поранив дійсно кого, чи це йому просто привиділося? Негайно оглянули другий пістоль з тієї пари, що він мав у своїй кімнаті, і виявилося, що його набито лише порохом і клейтухом; це відкриття справило величезне враження на всіх присутніх, окрім містера Лосберна, що лише десять хвилин тому вийняв кулю з цього самого пістоля. Але найдужче вразило воно самого містера Джайлза: протягом кількох останніх годин його сумління гриз нестерпучий докір, що він поранив на смерть свого ближнього, а тепер він вчепився ногами й руками за цю відрадну ідею й гаряче обстоював її.