Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Кінець кінцем шпиги, не турбуючись більше Олівером, залишили місцевого констебля на ніч охороняти господу, а самі подалися до Чертсі на спочин і пообіцяли завітати ще завтра.

Другого ранку рознеслася чутка, що в Кенсінгтоні заарештовано серед дуже підозрілих обставин двох чоловіків і одного хлопчика. Бледерз і Деф, звичайно, виїхали туди негайно на слідство. Проте виявилося, що підозрілі обставини полягали лише в тому, що цих злочинців злапано під копицею сіна, де вони спокійнісінько спали; хоча це само по собі великий злочин, але його карають лише ув’язненням і з погляду милосердних англійських законів, що ставляться з такою запопадливою любов’ю до королівських підданих, він не є (за браком інших даних) задовольняючим доказом того, що злапаний під стогом у стані сну злочинець брав участь в озброєному грабунку і тому підлягає карі на горло.

Отже пани добродії Бледерз і Деф спіймали на цей раз облизня і повернулися до Чертсі з порожніми руками.

Вони оглянули ще кілька разів місце, де було вчинено злочин, а ще більше погомоніли, і кінець кінцем місцева судова влада погодилася на те, щоб Олівер залишився в місіс Мейлі, але взяла попереду з неї і з містера Лосберна поруку, що в разі потреби хлопець з’явиться негайно на слідство перед суд. Бледерз і Деф одержали за свої труди кілька гіней і повернулися додому з різними думками щодо всієї цієї події: Деф – обміркувавши як слід всі обставини злочину, дійшов висновку, що тут не обійшлося без Кота-Воркота, а його товариш стояв рішуче за незрівнянного Носача Чіквіда.

А тим часом Олівер одужав і розцвітав під спільним доглядом місіс Мейлі, Рози й добросердого містера Лосберна.

Олівер слабував довго й тяжко. Окрім рани в руці, що, звичайно, завдала йому чимало болю й довгий час не дозволяла йому вставати з ліжка, він до того ще тяжко застудився після довгого перебування на холоді й сльоті. Кільки тижнів жорстокої гарячки виснажили й знесилили його вкрай. Але нарешті дуже помалу й потроху він почав очунювати й міг тепер висловлювати теплими, зворушливими словами своїм добрим заступницям, як глибоко відчуває він їхню ласку і як палко сподівається довести їм, коли видужає, хоч чим-небудь на ділі свою глибоку вдячність, щоб вони побачили, як він їх любить, щоб вони побачили, що їхня добрість не згинула марно і що безпорадне хлоп’я, якого вони врятували від горя, злиднів і, може, смерті, всім серцем, усією душею прагне бути їм хоч чим-небудь корисним.

– Біднесеньке моє, ти зможеш нам бути дуже і дуже корисним, якщо схочеш, – відповіла якось Роза на ці слова гарячої подяки, що через силу рвалися з блідих, кволих уст Олівера. – Ми виїздимо на село, і тітуся хочуть узяти тебе з собою. Сільська тиша, чисте повітря, природа і всі весняні втіхи вилікують тебе за кілька днів, а коли ти почуєшся на силах (і якщо це тобі, звичайно, не завадить), ми з радістю користуватимемося з твоїх послуг на всі лади!

– Завадить! – скрикнув Олівер. – О, моя люба, хороша панночко, щоб я тільки міг працювати на вас!.. Щоб я тільки міг догодити вам!.. Поливати ваші квіти, глядіти ваших пташок і з ранку до смерку виконувати всі ваші накази й бажання… Я віддав би за це все на світі!

– Тобі не доведеться нічого за це віддавати, – мовила, всміхаючись, Роза, – я ж тобі вже сказала, що ми будемо тебе використовувати на всі лади, і якщо ти виконаєш хоч половину того, що оце обіцяєш, я буду справді дуже щаслива.

– Щасливі! О, які ви добрі, панночко, що говорите це! – скрикнув Олівер.

– Щасливішою, аніж ти гадаєш, дитино, – відповіла дівчина, – сама думка про те, що моя люба, добра тітуся врятували живе створіння від такої напасті, як ти нам оповідав, тішить мене безмірно, але коли я знатиму, що це створіння щиро вдячне їй за її ласку й співчуття, – я буду така щаслива, що ти собі й уявити не можеш. Розумієш мене? – спитала вона, пильно дивлячись в Оліверове замислене обличчя.

– Звичайно, панночко, – жваво мовив Олівер. – Але я оце допіру думав, що я все невдячний.

– До кого? – здивувалася дівчина.

– До того старого пана й любої старенької бабусі, що пригріли мене тоді, – відповів він, – якби вони знали, який я щасливий тепер, вони дуже втішилися б, я цього певен.

– І я цього певна, – відповіла Роза, – наш добрий містер Лосберн обіцяв тебе відвезти до них, скоро ти почуєшся на силі.

– Невже? Невже? – скрикнув Олівер і засяяв з радощів. – Я просто не знаю, що зі мною станеться, коли я побачу їхні любі, любі обличчя!