– Як здоров’я хворого, сер? – спитав він.
– Поганенько, – відповів лікар, – ех, Джайлзе, Джайлзе, боюся я, що ви собі лиха накоїли з цією халепою, – шкода й казати!
Джайлз здригнувся.
– Невже… невже він помре, сер? – злякано пролопотів він. – Я цього не переживу, сер. Ні, ні, я не хотів убивати дитини, правда, Брітлзе? Бодай йому, – ні, ні, ні за що в світі, навіть за все столове срібло нашого графства я не взяв би такого гріха на себе!
– Річ не в тому, – таємничо провадив лікар. – Джайлзе, скажіть мені, ви протестант?
Джайлз зблід.
– Так, сер, сподіваюсь, що так, – прошепотів він.
– А ви, хлопче? – зненацька обернувся лікар до Брітлза.
– Господи помилуй! – здригнувся той. – Я… я те саме, що й містер Джайлз.
– Ага, то скажіть мені обоє, чуєте, обоє, – грізно провадив лікар, – чи можете ви заприсягтись, що цей хлопчик, там, нагорі, – той самий, що вдерся сьогодні вночі крізь вікно до комірки? Кажіть! Чуєте? Ми слухаємо!
Лікар, знаний у всій околиці за найдобрішу й найдобродушнішу в світі людину, спитав це так гнівно й суворо, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й усіх пригод останньої днини й без того в голові вельми шуміло, тільки один на одного очі повитріщали.
– Пане констебль, прошу уважно слідкувати за відповіддю цих добродіїв, – провадив лікар і урочисто підніс угору пальця, а потім притиснув його до кінчика свого носа, щоб примусити шановного цербера напружити всю свою увагу, – пане констебль, вважайте: їхня відповідь матиме велике значення.
Констебль надав своєму обличчю відповідного, по змозі глибокодумного виразу й узяв до рук ознаку свого службового стану – свою патерицю, що досі стояла недбало в закутку за каміном.
– Прошу звернути увагу на те, що ви маєте встановити лише подобу двох осіб: злодія і хворого, – провадив лікар.
– Так єсть, – підтвердив констебль, страшенно відкашлюючись, бо ель, випитий в останню хвилину прихватцем, заскочив йому в дихавку.
– Отже слухайте: до будинку вдираються грабіжники, – почав лікар, – двоє слуг у темряві, серед пострілів, ґвалту й диму вгледіли здалеку спохвату злодійського хлопця, а другого ранку якийсь хлопчина приходить до цього самого будинку, і тому лише, що в нього поранена рука, ці добродії хапають його (чим загрожують, до речі, його життю) і божаться й присягаються, що він саме і є вчорашній грабіжник. Отже, по-перше – питання в тому, чи факти, – чуєте, голі факти, – підтверджують їхні слова, а по-друге – якщо ці факти їхніх слів не підтверджують, то в яке становище ставлять себе ці добродії?
Констебль глибокодумно хитнув головою і відповів, що коли це питання не законне, то тоді він узагалі не знає, що таке закон.
– Питаю вас удруге, – провадив лікар, – чи можете ви заприсягтись, що це той самий хлопець?
Брітлз глянув нерішуче на містера Джайлза, Джайлз глянув нерішуче на Брітлза, констебль наставив руку до вуха, щоб краще почути, жінки й лютівник напружено витягли шиї наперед, а лікар обвів уже всіх проникливим, переважним поглядом, – коли це нараз за вікном почулося калатання дзвіночка, а за ним скрип коліс.
– Шпиги! – скрикнув з величезним полегшенням Брітлз.
– Хто?! – скрикнув лікар і пополотнів.
– Члени карного розшуку, сер, – відповів Брітлз, беручи в руки свічку, – ми з містером Джайлзом послали по них ще зранку.
– Що?! – жахнувся лікар.
– Так, я їх викликав через кондуктора диліжанса – пояснив Брітлз, – і дивуюся тільки, чому вони так забарились!
– Ви, ви зробили це? Бодай вони пропали, ці… марудні диліжанси! – скрикнув лікар і вискочив з кухні.
Розділ XXXI
Критичне становище
– Хто там? – спитав Брітлз, обережно відчиняючи через ланцюжок двері й затуляючи рукою полум’я свічки.
– Співробітники карного розшуку, по яких ви посилали, – відчиняйте, – пролунав за дверима чужий голос.
Заспокоєний цією відповіддю, Брітлз широко відчинив двері; перед ним стояв поставний чоловік у довгому плащі; незнайомий увійшов до передпокою і, не говорячи більше ні слова, почав так спокійно обтирати ноги об мату, немовби почував себе у себе вдома.
– Пошли когось, хлопче, моєму товаришеві на допомогу, чуєш? – звелів полісмен. – Він у колясці, – нема на кого залишити кобилу; у вас тут, мабуть, є якась повітка – покажи, куди її завести.
Брітлз заспокоїв його, що все буде зроблено, й показав рукою на стайню; тоді поставний джентльмен подався знову до хвіртки і допоміг товаришеві упоратися з конякою; Брітлз увесь час присвічував їм і не міг відвести від них свого зачарованого погляду. Потім він провів їх до вітальні й запобігливо допоміг їм роздягтися. Тепер вони стояли перед Брітлзом при повному своєму параді. Перший шпиг, гладкий присадкуватий чоловік з коротко обстриженим глянсуватим чорним волоссям, короткими бурцями, круглим обличчям і гострим поглядом; йому вже, очевидячки, пішов п’ятий десяток. Його товариш був рудоголовий, сухорлявий неборака, в ботфортах, з досить бридким обличчям і підозріло кирпатим носом.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу