Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

А в маленькому котеджі життя точилося так само тихо й спокійно, і ніщо не порушувало душевної лагоди його мешканців. Олівер давно вже набрав тіла й зміцнів на силах, але це не змінило його теплих почуттів до його ближніх, хоча в більшості людей ці почуття значно міняються залежно від стану їхнього здоров’я. Він був тим самим добрим, чулим, ніжним створінням, як і раніш, коли біль і страждання знесилювали його і коли він у всьому, у кожній найменшій дрібниці, залежав від доброї ласки тих, хто його оточував.

Одного погожого вечора вони гуляли довше, ніж звичайно: цілий день стояла страшенна спека, а тепер місяць світив так ясно і знявся такий легкий свіжий вітерець, що не хотілося повертатись додому. Роза була в особливо піднесеному настрої, і за веселою балачкою вони не помітили, як зайшли значно далі, ніж ходили завжди. Місіс Мейлі трохи стомилася, і вони повернулись додому тихою ходою. Роза скинула з голови свого простенького капелюшка й підсіла, як звичайно, до фортепіано. Вона взяла замислено кілька акордів своїми ніжними пальцями, а потім перейшла на якийсь поважний, урочистий мотив, і їм здалось, що вона плаче.

– Розо, голубонько, що з тобою? – мовила стара пані.

Роза нічого не відповіла і заграла трохи жвавіше: здавалося, що голос місіс Мейлі збудив її від якоїсь тяжкої задуми.

– Розо, дитино моя! – скрикнула, підводячись, старенька й схилилася над нею. – Що це значить? Сльози? Що тебе смутить, моя пташко?

– Так, тітусю, так, – відповіла дівчина, – я сама не знаю, не вмію сказати, тільки почуваю…

– Але ж ти не хвора, голубко? – перебила її місіс Мейлі.

– Ні, ні, звичайно, я не хвора! – скрикнула Роза, але все її тіло здригалось, мов холод смертельний пойняв її всю. – Мені зараз покращає. – Зачини, будь ласка, вікно.

Олівер кинувся виконувати її прохання. Дівчина перемогла себе й спробувала заграти чогось веселішого, але пальці її безсило впали на клавіші. Тоді вона затулила лице руками й кинулася з риданням на канапу, не маючи більше сили стримати буйні сльози, що лилися тепер без утину по її блідих щоках.

– Дівчинко, моя люба, я ніколи ще не бачила тебе в такому стані, – мовила старенька пані, ніжно обіймаючи її.

– Я б не лякала вас, якби могла, тітусю, – відповіла Роза. – Я направду боролася з собою дуже ревно, але несила… Я, здається, справді трохи нездужаю.

Так, це була правда, коли внесли свічки, місіс Мейлі й Олівер побачили, що за якихось півгодини з того часу, як вони повернулися додому, личко дівчини стало мармурово-біле. Воно було прекрасне, але не те, як завжди: вираз його був якийсь сполоханий, похмурий, неприродний. За хвилю щоки її зашарілись як жар, а в ніжній блакиті її очей спалахнули якісь дикі вогники; ще мить – і рум’янець збіг з її щічок, мов хвилева тінь від хмарини, і вона знову зблідла як смерть.

Олівер, омліваючи, не спускав очей з місіс Мейлі і побачив, що ця різка зміна в Розиному обличчі її дуже схвилювала; він сам теж страшенно злякався, але як старенька пані силкувалася не показувати своєї турботи, то й він зробив над собою таке саме зусилля; вони обоє зробили це так природно, що, коли місіс Мейлі, нарешті, переконала Розу піти спати, настрій її значно покращав; здавалося, що їй стало навіть фізично краще, у кожному разі вона цілком серйозно запевняла, що завтра встане вранці зовсім здорова.

– Але ж я сподіваюся, що жодної небезпеки нема? – спитав Олівер, коли місіс Мейлі повернулася від Рози. – Вони сьогодні, здається, трохи нездужають, та…

Старенька пані зробила йому знак рукою замовчати, сіла в крісло в темному кутку кімнати й довго просиділа так не ворухнувшись.

– Я цього теж сподіваюся, Олівере. Останніми роками з нею я була дуже щаслива, може, навіть занадто щаслива, – тихо мовила вона нарешті, і голос її затремтів, – може, настав мій час зазнати тяжкого горя, ні, ні, тільки не цього.

– Якого? – спитав Олівер.

– Найтяжчого в світі, – відповіла місіс Мейлі. – Втрати моєї любої дівчинки, що була так довго моєю втіхою і порадою.

– О ні, цього не може бути! – палко скрикнув Олівер.

– Тихо, дитино моя! – мовила, ламаючи руки, старенька пані.

– Ні, ні, такої страшної небезпеки не може бути, – провадив Олівер, – адже ж дві години тому вони почували себе зовсім добре.

– Так, а тепер їй дуже погано, – одказала місіс Мейлі, – а завтра, я певна, їй буде ще гірше. О, моя кохана Розо, що я робитиму без тебе?!

Вона так віддалася своєму горю, що Олівер, поборюючи свою власну турботу, почав її втішати й палко благати заспокоїтись бодай заради їх коханої хворої.