Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Оліверові мов гора з плечей звалилася: він зробив усе, що міг: по допомогу послав, часу не загаяв…

Виходячи замислено за ворота, він наткнувся ненароком на якогось високого чоловіка в плащі.

– У-у, сто чортів! Що це? – скрикнув незнайомий, глянувши на Олівера, й поточився назад.

– Даруйте, сер, я дуже поспішаю додому і не помітив вас, – перепросив Олівер.

– Прокляття! Хто б міг подумати! – пробубонів чоловік і уп’явся в хлопчикове обличчя своїми чорними очима. – Хвороби на нього нема! Всюди, всюди він – у-у, з могили встане, щоб мені тільки світ заступити!

– Вибачте, мені самому дуже шкода, – прошепотів Олівер, вражений диким поглядом незнайомого, – сподіваюся, я вас не зачепив?

– Щоб ти здох! – люто прошипів крізь зуби невідомий. – Якби в мене вистачило мужності мовити одне-єдине слово – від тебе тільки б мокре місце залишилось! Щоб тобі добра не було, щоб на тебе джума напала, заразо! Чого ти тут крутишся?

Пробубонівши це, він кинувся з кулаками на Олівера, але нараз похитнувся і важко плюхнув на землю: страшні корчі скрутили все його тіло, з рота покотилася піна, в нього, очевидячки, почався напад чорної немочі.

Одну мить Олівер нестямно дивився на корчі божевільного (він подумав, що незнайомий збожеволів), а потім кинувся до заїзду по допомогу. Дочекавшись, поки хворого перенесли до хати, він кинувся бігти щодуху додому, щоб надолужити втрачений час; йому було страшно й тяжко на серці; він ніяк не міг відігнати від себе тяжкого враження, що справила на нього чудна поведінка невідомого.

Проте ця подія недовго турбувала його: вдома на нього чекали дуже погані звістки, що витиснули з його голови всі чисто думки про власну особу.

Розі раптово погіршало, і надвечір гарячка перейшла в маячіння; місцевий лікар, прикликаний тимчасово до неї, цілий день вартував край її ліжка. Скоро оглянувши її, він відвів на бік місіс Мейлі й сказав їй, що хвороба її небоги набуває дуже небезпечного характеру і що врятувати її може лише чудо.

Скільки разів зривався Олівер тієї ночі із свого ліжка, сторожко, навшпиньки крався по сходах і, омліваючи, прислухався до кожного звуку в кімнаті хворої. Як він здригався з голови до п’ят, яким холодним потом вкривалося його чоло щоразу, коли чиїсь швидкі кроки порушували тишу цієї кімнати, – йому здавалося тоді, що трапилося те страшне, найстрашніше, чого й збагнути не можна.

О муко, жорстока муко безсилля! Тут поруч тріпоче й б’ється в агонії життя дорогої людини, а ти дивишся на це і рук докласти не можеш, і не поможеш, і не зарадиш нічим! А страшні образи, невблаганні думки, що залазять гадюкою в душу, що від них серце мало не вискочить з грудей і забиває дух… О, та пекуча потреба діяльності, потреба робити щось, аби тільки робити, щоб хоч чимсь утишити біль, відігнати небезпеку, – а натомість цілковита незмога! Як гнітить, як пригноблює душу ця безпорадність, які тортури зрівняються з нею? Де ті думки, де ті зусилля волі, що могли б перебороти її в ці гарячкові хвилини розпуки?

Настав ранок, та в маленькому котеджі стояла мертва, похмура тиша. Розмовляючи пошепки, до двору час від часу зазирали стурбовані обличчя селян, а жінки й діти з слізьми повертались додому. Цілісінький день і довго ще по тому, як впала ніч, Олівер снував по садку, здіймав свої очі до кімнати хворої й здригався щоразу, коли його погляд падав на темне завішене вікно, за яким неначе вже каменем упала смерть. Пізно вночі приїхав містер Лосберн.

– Ох, як тяжко… – мовив він і відвернувся. – Така молода, така люба, укохана… але надії мало…

Знову настав ранок. Сонце сяяло радісно та ясно, так ясно, немов не бачило ані горя, ані злигоднів, ані журби; кожен листочок, кожна квіточка тяглася до його цілющого проміння, все навколо цвіло, жило, раділо, радісний бадьорий гомін здіймався від землі до неба, і серед усієї цієї краси й щастя чисте прекрасне молоде створіння згасало, мов свічка воскова.

Олівер забрався на тінявий цвинтар, присів на зеленім горбочку й почав нишком плакати.

Навкруги було так тихо й хороше, залита сонцем далечінь сяяла такою красою і радістю, пташки так весело щебетали в блакиті, гайворон так вільно ширяв швидкими крилами у небесному дозвіллі – усе навколо дихало життям і радістю так яскраво й переможно, що коли хлопчик підніс до неба свої очі, в нього майже несвідомо промайнула думка, що смерть не сміє прийти в таку хвилину, що Роза не може вмерти, коли все навколо – до останнього жучка, до останньої комашки – живе й радіє, що могила – супутниця холодної, безрадісної зими, а не сонячного запашного літа. Оліверові навіть здавалося, що покрівець створений лише для старих і недолугих і що він не може покривати своєю холодною тканиною молодого прекрасного тіла.