Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Джайлз знову висунувся з вікна і, очевидно, збирався відповісти, що це дійсно він своєю персоною, але в цю мить його відштовхнув якийсь джентльмен, що сидів у другому кутку карети.

– Одне слово: краще чи гірше? – стурбовано гукнув незнайомий.

– Краще, значно краще, – похапцем відповів Олівер.

– Хвала Богові! – скрикнув джентльмен. – А чи ти певен цього?

– Цілком, – відповів хлопчик, – зміна сталася лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула.

Джентльмен не сказав більше нічого, але вискочив з карети й одвів Олівера на бік.

– Так це правда? Ти напевно не помиляєшся, мій хлопчику? – спитав він тремтячим голосом. – Не дури мене, не збуджуй нездійсненних надій!

– О ні, хіба б я міг, я кажу чисту правду, вірте, вірте мені, сер, – одказав Олівер. – Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме з нами ще довгі щасливі літа, – я чув це на власні вуха.

Сльози навернулися йому на очі від згадки про цю щасливу хвилину, що повернула їх усіх до життя, а незнайомий джентльмен відвернувся від нього і простояв так мовчки кілька хвилин. Оліверові здалося, що з грудей його вирвалося наче ридання; боячись потурбувати його якимсь недоречним словом (він добре розумів, які почуття наринули тепер на нього), він трохи відійшов, вдаючи, що дуже заклопотаний своїм букетом.

Під час цієї всієї розмови містер Джайлз сидів на східцях карети зі своїм білим каптурцем на голові й витирав собі очі синьою бавовняною хусткою з білими цятками. Видно було, що добрячий чолов’яга не лицемірить, бо, коли він обернувся до молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.

– Ви, Джайлзе, їдьте просто до моєї матері, а я піду додому пішки, – мовив той, – мені хочеться трохи приготуватися до зустрічі з нею. Скажіть, що я йду слідом.

– Даруйте, містере Гаррі, – відповів містер Джайлз, обертаючи востаннє своє зім’яте запухле обличчя, – але, коли ласка ваша, доручіть це кучерові. Не годиться мені показуватися дівчатам у такому стані – вся їх повага до мене тоді за водою попливе!

– Гаразд! – відповів, усміхаючись, Гаррі Мейлі. – Робіть як хочете. Кучер відвезе наші речі, а ви йдіть з нами. Тільки покрийте свою голову якоюсь іншою покришкою, а то люди ще, чого доброго, подумають, що ми божевільні.

Від цього натяку на непристойність його туалету містер Джайлз хутко заткнув до кишені свій ковпак і витяг з карети свого поважного й шляхетного капелюха. Кучер погнав коні, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер пішли помалу пішки.

Олівер поглядав з великою цікавістю на гостя; йому було, мабуть, років із двадцять п’ять; він був досить високий на зріст, мав гарне відкрите обличчя й упевнені рухи. Попри величезну різницю років, він так скидався на місіс Мейлі, що, якби він навіть і не називав її допіру своєю матір’ю, можна було б і без цього вгадати, ким він їй доводиться.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина на порозі маленького котеджу. Зустріч їх не обійшлася без хвилювання.

– Мамо, чому ви не написали мені про це раніше? – прошепотів Гаррі.

– Я збиралася тобі написати, але потім передумала; я хотіла спершу почути, що скаже містер Лосберн, – відповіла його мати.

– Але нащо, нащо було чекати? – провадив Гаррі. – Що, коли б сталося те, чого ви так боялись? Якби Роза… ні… я не можу навіть вимовити тепер цього слова… якби її хвороба звернулася на інше, ви були б цього собі самій ніколи не простили! А я по вік вічний не зазнав би більше щастя.

– Коли б це сталося, то я боюся, що ти попрощався б тоді зі своїм щастям навіки, – одказала старенька, – і один зайвий день все одно не мав би тоді жодного значення.

– Ну а коли б і так, мамо? – провадив молодий джентльмен. – А втім, нащо я кажу «коли б»… мамо, ви ж самі, ви ж самі мусите це знати.

– Я знаю, що вона заслуговує на найчистішу, найбільшу в світі любов, – відповіла його мати. – Я знаю, що за її любов і відданість їй мало заплатити звичайним почуттям, вона варта чогось глибшого й тривалішого. Коли б я цього всього не знала і коли б я до цього не передбачала, що зміна у відношенні до неї любого їй чоловіка розіб’є її чуле серце, мені було б легше виконувати мій обов’язок до неї, і те, що я вважаю за свою святу повинність, не викликало б такої тяжкої боротьби в моїй душі.

– Ви дуже жорстокі, мамо, – мовив Гаррі. – Невже ви досі маєте мене за легковажного хлопчика, що не знає ще сам себе і не знає ціни поривам власного серця?

– Я гадаю, мій любий сину, – відповіла місіс Мейлі, кладучи йому на плече свою руку, – я гадаю, що молодість має багато шляхетних поривів, але вони тривають, на жаль, дуже недовго, я знаю, що є багато летючих, хвилевих почуттів, але вони відлітають без сліду, скоро настане задоволення. А ще гадаю я, – провадила вона, пильно дивлячись своєму синові в вічі, – що коли молодий, запальний шанолюбець бере собі за дружину дівчину з заплямленим іменем (хоч вона в тому сама зовсім не винна), холодні, жорстокі люди зможуть завжди кинути за це каменем у неї, в її дітей і навіть у її чоловіка (що вище стоятиме він у світі) – і взяти його на глум, на посміх; і може, колись настати час, що її чоловік, хай навіть добрий і чесний, пожалує за необачним кроком своїх молодощів. А вона буде це бачити, знати й мовчки терпіти його презирство.