Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Він готував свої лекції завжди у невеличкій кімнаті першого поверху, в задній частині котеджу. Це була зовсім хуторянська кімнатка з невеличким плетеним віконцем, обвитим знадвору козолистом і ясмином, що сповнювали її своїми пахощами. Віконце виходило в садок, саме супроти хвірточки, за якою лежало обгороджене пасовисько, а за ним розкинулися килимом, скільки сягало око вдалечінь, луги й ліси. Поблизу не було інших будівель й осель, і ніщо не псувало широкого чарівного краєвиду.

Якось присмерком, коли на землю тільки-но впали перші вечірні тіні, Олівер вчився край цього вікна. Він просидів уже досить довго, схилившись над своїми книжками; мало-помалу повіки йому обважніли, його почала хилити непереможна дрімота, й він заснув (цілий день стояла страшенна спека, а він до того ще й натомився – тому хай не беруть за це злобу на смиренного біографа автори цих книжок).

Часом до нас нечутно, непомітно підкрадається такий сон: він сковує лише наше тіло, але не дає волі нашій душі, що тим часом дуже виразно відчуває весь зовнішній світ і не може відірватись від нього й ширяти у безвісті, де їй заманеться. Якщо стан непереможного зціпеніння, прострацію сил і цілковиту втрату здатності контролювати свої думки й порухи можна назвати сном, то хай це буде сон; а проте людина в такому стані цілком свідома того, що діється навколо неї, і коли їй тоді щось присниться, то всі слова, що говоряться біля неї, і всі звуки, що дійсно лунають на цю хвилю, надзвичайно швидко підпорядковуються її сонним привидженням, і нарешті, дійсність і фантазія сплітаються так тісно між собою, що потім майже неможливо провести між ними межу. Проте цей стан породжує ще одне найдивовижніше явище. Доведено, що хоча на цей час наші почуття зору й дотику цілком німіють, завмирають, проте на всі наші думки, на все, що ми думаємо й бачимо вві сні, впливає, й до того цілком матеріально впливає, сама присутність, мовчазна присутність якогось зовнішнього предмета, якого навіть не було коло нас, коли ми заплющували очі, і про близькість якого ми й не підозрювали.

Олівер був свідомий того, що він сидить у своїй гарненькій кімнатці, що перед ним на столі лежать його книжки і що теплий вечірній вітер шелестить у гущавині кучерявого ясмину за його вікном, а проте він спав. І нараз з ним сталася якась раптова зміна: на нього дихнуло чимсь важким, гнітючим; він з жахом відчув, що він опинився знову в Феджіновому логові. Просто супроти нього, в своєму улюбленому кутку, сидів огидливий дід, тикав на нього пальцем і шепотів щось другому чоловікові, що сидів поруч з ним, але так, що Олівер не міг розгледіти його обличчя.

– Тс, соколику, – ніби прошепотів старий, – це він напевне, ходімо звідси.

– Ще б пак! – начебто відповів незнайомий. – Невже ви думаєте, що я б його не впізнав! Та якби ціла зграя демонів втілилася в його образ і він сам був між ними, щось підказало б мені, де він! Якби ви закопали його на п’ятдесят футів під землею і провели б мене над тим місцем, і тоді я впізнав би, що там лежить він, хай навіть на це не було б жодної вказівки.

Слова ці ніби вирвалися в незнайомого з такою ненавистю, що Олівер прокинувся зо страху й скочив на ноги.

Боже праведний! Що це? Чому серце його похололо, чому язик його приріс до гортані, чому він весь скам’янів? Там, там за вікном – просто супроти нього так близько, що він міг навіть торкнутись його, коли ще сидів за столом, – стояв Феджін і зазирав до кімнати… А поруч з ним, пополотнілий з люті чи страху, а може, з того й другого разом, стояв той самий похмурий чоловік, що був накинувся на Олівера біля поштового заїзду. Вони ззирнулись очима…

Це була одна хвиля, що блискавицею промайнула перед очима хлопчика, ще мить, і обоє зникли. Але вони впізнали його, і він впізнав їх, і обличчя їхні закарбувалися в його пам’яті так глибоко, немовби вони були висічені з каменя і з першого дня його народження стояли в нього перед очима. Олівера мов громом ударило, хвилину він стояв як укопаний, а потім вискочив з вікна в садок і голосно почав гукати пробі.

На Оліверів крик з котеджу вискочили в садок чоловіки, а він стояв блідий, схвильований і, показуючи рукою в напрямкові до лугів за будинком, насилу проказав: «Старий! Старий!»

Містер Джайлз ніяк не міг второпати, що мають означати ці слова, але Гаррі Мейлі, догадливіший від природи за старого маршалка, збагнув усе вмить, бо вже чув від матері про Оліверову історію.