Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Але ж що, що викликало у вас це рішення? – мовив він нарешті дуже тихо.

– Ви маєте право довідатися про це, – відказала Роза, – але ви нічим не зможете похитнути його. Це моя повинність, і виконати її я мушу. Я мушу виконати її заради інших і заради себе самої.

– Заради себе!

– Так, Гаррі. Заради себе самої. Я, самотня, безпосажна дівчина з заплямленим іменням, не смію давати вашим кревним приводу підозрювати, що я, злочинно попустивши вашій першій юнацькій пристрасті, зав’язала вам світ і підтяла всі ваші надії і змагання. Заради вас і ваших рідних я повинна втримати вас від необережного кроку, я не можу дозволити вам під впливом гарячого пориву вашого шляхетного серця зробити помилку, що потім відіб’ється так згубно на вашій кар’єрі в світі.

– Якщо ваші почуття відповідають вашим поняттям про вашу повин… – почав Гаррі.

– Ні, ні! – спинила його Роза й зашарілась.

– То, значить, ви поділяєте моє кохання? – скрикнув він. – Скажіть, моя люба Розо, скажіть тільки це і бодай цим утишіть біль мого тяжкого розчарування.

– Якби від того не було шкоди тому, кого я люблю, я б…

– Ви поставилися б до мого освідчення цілком інакше? – спитав Гаррі. – Не крийтеся хоч з цим від мене, Розо.

– Так, але годі! – додала вона, визволяючи свою руку. – Нащо провадити нам цю болючу розмову, цю дуже болючу, принаймні для мене, розмову, що дала мені, проте, стільки щастя на все життя: бо для мене буде великим щастям сама згадка про те, що колись я посідала таке велике, високе місце у вашому серці. Кожен ваш новий життєвий успіх даватиме мені нову твердість і силу. Прощайте, Гаррі! Так, як ми зустрілися сьогодні, ми з вами не зустрінемось більше довіку, між нами ніколи не буде того, що могло б статися внаслідок цієї розмови, але що до всього іншого, ми будемо зв’язані сталою, вічною приязню. Хай радістю, щастям і спокоєм буде сповнене ваше життя.

– Ще одне слово, Розо, – мовив Гаррі. – Скажіть мені про ваші власні міркування. Я хочу почути їх з ваших власних уст.

– Перед вами блискуче майбутнє, – твердо відповіла Роза. – На громадському полі діяльності вас чекає вся честь і слава, які тільки можуть забезпечити людині природні високі здібності та впливові родинні зв’язки. Але впливові родичі горді, а щодо мене, то я не хочу бути серед тих людей, що можуть кинути зневажливе слово про жінку, що дала мені життя, і не хочу накликати лиха на сина тієї жінки, що стала мені за матір. Кінець кінцем, – закінчила вона, відвертаючись, бо її хвилева мужність починала її залишати, – на моєму імені лежить пляма, хоча без жодної моєї провини, але світ не вважає на це й карає своїм презирством і безвинних. Цього ганебного тавра я не хочу перенести ні на кого більше, хай воно лежить на мені одній.

– Ще одне слово, Розо, люба, кохана Розо, одне слово! – скрикнув, кидаючись до неї, Гаррі. – Якби… якби я не був улюбленцем долі, як звуть це в світі, якби мені судилося тихе, буденне життя, якби я був бідний, хворий, безпорадний – чи відцуралися б ви мене й тоді? Чи, може, мої можливі майбутні багатства й слава викликали у вас ці сумніви?

– Не примушуйте мене відповідати, – відказала Роза. – Цього ніколи не буде й не може бути. Ставити таке запитання не можна… це просто жорстоко.

– Якщо ваша відповідь буде такою, як я смію сподіватися, то пам’ятайте, що це кине промінь щастя на моє самотнє життя й освітить мій шлях, – заперечив Гаррі. – Невже так тяжко вимовити кілька коротких слів для щастя людини, що любить вас над усе в світі! О, Розо, заради мого палкого, вірного кохання, заради всього того, що я перестраждав за вас, і заради тих страждань, на які ви мене тепер засуджуєте, – дайте мені відповідь на це одне запитання.

– Гаразд! Так знайте: якби ваше становище було інше, – відповіла Роза, – якби ви стояли тільки трохи, а не настільки вище за мене, якби я могла бути вашою радістю й втіхою і вірним другом у тихому родинному оточенні, а не була б плямою на вашому блискучому шляху у високому блискучому товаристві – мені не довелося б терпіти цієї боротьби. Я повинна й тепер бути дуже, дуже щаслива, але тоді, Гаррі, я була б значно щасливіша.

Ці зізнання збудили в Розі спогади про її давні рожеві, ще дитячі сподіванки, але вони викликали й сльози, бо збуджені колишні надії завжди їх викликають; від сліз їй стало легше.

– Я не можу побороти цього хвилевого настрою, але це тільки зміцнить моє рішення, – мовила вона, простягаючи свою руку. – А тепер я справді мушу залишити вас.