Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Обіцяйте мені ще одне, – скрикнув Гаррі, – обіцяйте мені тільки, що через рік – але це може статися навіть значно раніше – ви дозволите мені заговорити з вами про це ще раз.

– Гаразд, я вам це обіцяю, але тільки не на те, щоб умовляти мене змінити моє рішення, – відповіла з сумною усмішкою Роза. – Це була б марна річ.

– Ні, – одказав Гаррі, – лише на те, щоб ви проказали своє рішення знову від слова до слова, якщо тільки ви його схочете повторити. Я покладу до ваших ніг всю шанобу й багатство, що, може, здобуду на той час. І якщо ви й тоді не відмовитесь від вашого рішення, то вірте, Розо, я не намагатимуся більше ані словом, ані ділом змінити його.

– Гаразд, – відповіла дівчина, – це буде один зайвий жаль, а проте хай буде так; може, з часом я навчуся краще терпіти страждання.

Роза знову простягла йому свою руку, але Гаррі схопив її в свої обійми, притиснувся гарячими губами до її чола і вибіг геть з кімнати.

– Отже, ви вирішили їхати сьогодні разом зі мною? – спитав лікар, коли Гаррі Мейлі з’явився вранці до їдальні, де вони з Олівером уже снідали. – Ну та й гонивітер, сім п’ятниць на тиждень.

– Стривайте, незабаром ви мені щось інше скажете, – відповів Гаррі, наразі невідомо чому червоніючи.

– Сподіваюся, що матиму для цього підставу, – відповів містер Лосберн, – хоча, на правду казати, я цьому віри не йму. Ще вчора вранці ви раптом вирішили залишитися тут і, як належить шанобливому синові, поїхати з вашою матусею на морські купання. Опівдні ви вже повідомляєте мені, що зробите мені честь одпровадити мене до самого дому по дорозі до Лондона. А ввечері ви дуже таємничо починаєте вмовляти мене виїхати вдосвіта, поки ще наші пані не встануть, унаслідок чого наш молодий друг Олівер сидить пригвождений до столу із сніданням, замість нишпорити полями й лугами за різними виключними ботанічними екземплярами. Кепська справа коло батькового воза, еге ж, Олівере?

– Ні, сер, мені було б дуже прикро, якби ви з містером Мейлі виїхали без мене, – відповів Олівер.

– Добре говориш, хлопче-молодче! – одказав лікар. – Обов’язково приїзди до мене в гості, як повернешся до Чертсі. Але серйозно, Гаррі, може, якась звістка від ясновельможних викликала ваш раптовий від’їзд?

– Ні, від «ясновельможних» (коли не помиляюсь, ви маєте на увазі мого шановного дядька) за весь час мого перебування тут я не одержував листів, та й тепер, літньої пори, не може статися нічого такого, що б вимагало мого негайного повернення.

– То, значить, ви дивна людина, – відповів лікар. – А втім, після передріздвяних виборів ви, мабуть, все одно опинитесь у парламенті, і тому ці раптові зміни й хитання цілком відповідна школа до політичного життя. А це теж неабищо. Добрі вправи ніде не завадять, незалежно від характеру змагань: чи це буде за місце в парламенті, чи то за келих на перегонах.

Гаррі Мейлі глянув на лікаря так, немовби він міг побити всі його доводи двома словами, але сказав лише «час покаже» і не повертався більше до цього питання. Незабаром до воріт під’їхала поштова карета; містер Джайлз забрав речі подорожніх, а містер Лосберн кинувся за ним доглянути, щоб їх як слід уставили.

– Олівере, я маю сказати тобі два слова, – мовив стиха Гаррі.

Олівер підійшов до віконної ніші, куди його таємничим знаком руки покликав молодий господар, дивуючись про себе, чому він так нервується і чому він разом з тим такий смутний.

– Ти вже вмієш добре писати? – спитав Гаррі, кладучи йому на плече свою руку.

– Так, здається, сер, – одказав хлопчик.

– Я, мабуть, не скоро повернуся додому і хочу, щоб ти мені час од часу писав – хоча б двічі на місяць – приміром, що два понеділки на Головний поштамт у Лондоні – гаразд?

– О, звичайно, сер, це буде для мене такою втіхою! – скрикнув Олівер, страшенно пишаючись цим дорученням.

– Мені хотілося б знати, що… що поробляють моя мати й міс Мейлі, – провадив Гаррі. – Ти можеш писати мені багато цікавого про ваші прогулянки, про ваші розмови і про те, чи вона… тобто я хотів сказати, чи вони здорові, щасливі, веселі. Розумієш?

– О, звичайно, дуже добре розумію.

– Але ти їм краще про це нічого не кажи, – похапцем додав Гаррі, – бо тоді матуся силкуватимуться писати мені частіше, а це для них зайвий клопіт і втома. Хай це буде нашою маленькою таємницею, – і пам’ятай, пиши мені про все чисто, я на тебе цілком покладаюсь.