Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

У захваті від такого почесного доручення Олівер, сповнений почуття власної важливості, урочисто обіцяв устояти на слові – додержати таємниці й повідомляти молодого пана про всі родинні новини, після чого той з ним тепло попрощався, запевняючи його, що він буде завжди йому за вірного прихильника й заступника.

Лікар сидів уже в кареті, а Джайлз (вирішили, що він залишиться тим часом з панями) стояв поруч, тримаючи напоготові дверцята карети; жіноча челядь висипала в садок подивитися на від’їзд дорогих гостей.

Гаррі глянув востаннє на плетене вікно і вскочив до карети.

– Гей, чвалом! – гукнув він кучерові. – Женіть коні щосили, сьогодні мені й цього мало!

– Гей, стійте, – крикнув лікар, висовуючи похапцем голову у віконце карети. – Женіть коні не щосили, – з мене й цього досить, – чуєте?

Коні рвонули. Карета заторохтіла й затряслася по шляху, і довго ще по тому, як гуркіт її коліс завмер удалині, вона за хмарою куряви маячіла по покрученій дорозі, то зникаючи за її раптовими поворотами, то знову виринаючи на рівних місцях. Тільки коли вже й хмарка куряви зникла за обрієм, глядачі розійшлися хто куди.

Але крім них була ще одна незрима глядачка, що ще довго-довго по тому, як слід коліс уже й вітром замело, не могла відвести очей від того місця, де зникла карета: то Роза сиділа за білою фіранкою, що сховала її від Гаррі, коли він глянув востаннє на плетене віконце.

– Він, здається, бадьорий і веселий, – мовила вона нарешті стиха до себе, – а я боялася, що він журитиметься. Я помилилася. Ну що ж: я рада, дуже рада.

Сльози – ознака не тільки горя, а й радості; але ті сльози, що котилися по Розиних щоках, коли вона сиділа край вікна, втупивши очі в одну-єдину точку вдалині, свідчили більше про горе, аніж про радість.

Містер Бембль сидів у вітальні притулку, втупивши похмурий погляд у ґрати непривітного каміна, на холодній металевій поверхні яких, замість веселого відблиску червоних жарин, відбивалося лише кволе проміння блідого сонця. Коли він здіймав час од часу ненароком свої затуманені очі до зрадливої паперової мухоловки на стелі, до якої так необачно зліталися легковажні мухи, з грудей його вирвалося важке зітхання і якась ще похмуріша тінь перебігла по його обличчю. Містер Бембль був у глибокій задумі – може, легковажні мухи викликали в нього якісь болючі спогади з його власного минулого. Але не тільки похмурий настрій містера Бембля міг збудити сум у серці стороннього глядача. Багато інших зовнішніх ознак свідчили про те, що з ним відбулося чимало гірких змін. Де подівся облямований брузументом сурдут і трикутний капелюх – де вони? Щоправда, на ньому були й тепер короткі по коліна штани й темні бавовняні панчохи, але це були не ті штани. Щоправда, на ньому був просторий сурдут з широкими фалдами, але, Боженьку мій, як мало скидався він на той колишній сурдут! На зміну славетному трикутному капелюхові прийшов смиренний круглий капелюшок. Містер Бембль більше не був парафіяльним сторожем.

У житті нашому є певні високі посади, що, минаючи зв’язані з ними безпосередні вигоди, набувають ще особливої цінності та ваги завдяки відповідній уніформі.

Фельдмаршал має свій мундир, єпископ – шовкову рясу, правозахисник – шовкову мантію, парафіяльний сторож – трикутного капелюха. Відберіть у єпископа його рясу, а в парафіяльного сторожа капелюх з брузументом, і ким вони стануть тоді? Людьми. Звичайнісінькими людьми. Гідність і навіть святість пов’язані часто значно більшою мірою з одежею, аніж це декому здається на перший погляд.

Містер Бембль одружився з місіс Корней і був тепер за завідувача. Інший сторож обійняв його повновладу, до іншого перейшли всі його клейноди – трикутний капелюх, сурдут з брузументовою облямівкою і патериця.

– Завтра, завтра буде вже тому два місяці, – зітхнув містер Бембль, – а здається, мов ціла вічність.

Містер Бембль мав, очевидячки, на увазі, що в цей короткий проміжок часу, в ці короткі вісім тижнів умістилося стільки щастя-раю, що його могло б вистачити на ціле життя. Але його зітхання? О, це зітхання було віще.

– Продався, – снував він уголос нитку своїх думок, – продався за шість чайних ложечок, щипці до цукру, срібний молочник та ще кілька штук старих меблів і двадцять фунтів стерлінгів дзвінкою монетою на додачу! Ет! Добрий бариш! Ніде правди діти! Ні за цапову душу продавсь!