Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ти ще досі тут? – грізно спитала вона.

– Іду, іду, голубонько! – заспокоїв її він, ретируючись похапцем до виходу. – Я, бігме, не мав на думці – іду, іду, моя крихітко! Ви такі сердиті, що я сам…

Тут місіс Бембль метнулася вперед обсмикнути килим, покошланий під час родинної сварки, а містер Бембль вискочив умить бомбою з кімнати, не докінчивши навіть свого речення і залишаючи поле січі за колишньою місіс Корней.

Містера Бембля застукано, містера Бембля побито вщент…

Він любив сікатися до інших, відчував величезну насолоду в дріб’язковій жорстокості, а тому був сам (як це завжди буває з такими людьми) страхополохом. Але дорікати йому за це не можна: адже ж багато високопоставлених офіційних осіб, що користуються загальною повагою і викликають загальний захват, мають ті самі хиби. А тому цю увагу зроблено не на огуду, а тільки на похвалу йому, щоб показати читачеві, що містер Бембль мав усі якості, потрібні для його службового стану.

Але чара його приниження ще не сповнилася по самі вінця.

Містер Бембль обійшов усю будівлю притулку, і вперше за все його життя йому спало на думку, що закони про бідних дійсно занадто жорстокі: хіба ж можна карати чоловіків за те, що вони тікають від своїх жінок, залишаючи їх на ласку парафії? Ні, навпаки, за це їх навіть слід було б винагороджувати як почесних страдників, що багато витерпіли на своєму життєвому шляху.

Так міркуючи, містер Бембль дійшов до пральні, де богаділки зазвичай прали казенне шмаття і звідки тепер доносився досить голосний гомін.

«Гм! – треба підтримати хоч перед цими бабами мій стяг», – подумав містер Бембль, прикликаючи в допомогу всю свою природну гідність.

– Гей ви там! Чого розцвенькалися, нетіпахи!

З цими словами він розчинив двері й дуже грізно переступив поріг, але вмить задиркуватий вираз збіг з його обличчя і він увесь присмирів і стерявся: перед ним стояла його дружина.

– Я не знав, що ви тут, голубонько, – пролопотів він.

– Диви! Не знав, що я тут! – повторила місіс Бембль. – А чого ти сам сюди приперся?

– Мені здалося, що баби тут занадто багато базікають замість працювати, – мовив містер Бембль, скинувши стурбованим оком на двох старих жінок, що стояли над балією і мовчки дивувалися, чому це завідувач став нараз такий святий та божий.

– Ага, тобі здалося, що вони занадто багато базікають, – мовила його жона, – а якого це тобі батька горе?

– Бачите, голубонько… – несміливо почав був містер Бембль.

– Якого це тобі батька горе? – спитала вдруге місіс Бембль.

– Звичайно, голубонько, тут пані-господиня ви, а не хто інший, – покірно згодився містер Бембль, – але я гадав, що ви десь пішли…

– Знаєте що, – порадила його дружина, – ідіть ви під три чорти, містере Бембль: я тут вашої допомоги не потребую. Вам завжди кортить устромляти свого носа куди не слід; та щоб ви знали, вас позаочі всі на глузи беруть, а ви тільки й умієте дурня з ранку до смерку правити. Ану геть з моїх очей!

Обидві пралі ущипливо захихотіли; містер Бембль почув, побачив це й на мить завагався, але місіс Бембль не любила відволоки і, схопивши відро з мильними помиями, пригрозила спорожнити його над гордовитою персоною свого чоловіка, якщо він не забереться звідси, поки живий.

Що мав чинити містер Бембль? Він поглянув журно навколо і подався до дверей; не встиг він переступити порога, як вибух дзвінкого реготу залунав йому вслід: то з невимовною насолодою реготалися пралі. Це була остання крапля! Осміяний, ошуканий на очах старчих! Навіть його авторитет перед богадільцями підтято! З височини влади й моці парафіяльного сторожа він звалився на смітник – перевернувся на затурканого тюхтія, чоловіка язикатої жінки!

– І це все за два місяці! – зітхнув містер Бембль, сповнений болючих думок. – Два місяці! Ще тільки тому два місяці я був не те що сам собі пан, я був паном над усіма й усім в парафіяльному притулкові, а тепер!

Ні, це була нестерпуча публіка! Містер Бембль дав лупня хлопчиськові, що розкрив перед ним хвіртку (бо в задумі своїй він непомітно для себе самого дійшов аж до брами), і вийшов, мов сновида, на вулицю.

Він пройшов один, два, три квартали, і тоді тільки свіже повітря і втома розвіяли трохи його журбу й викликали в нього згагу. Він поминув багато трактирів, але не вшанував ні одного з них своєю увагою і нарешті вирішив завітати до одного невеличкого шиночка в якомусь сліпому завулку; він зазирнув у вікно і побачив, що в шинку нікого немає – тільки якийсь невідомий йому гість сидить сам, як палець, у кутку. Саме на цю хвилю сипнув рясний дощ, отже, не було чого довго думати; містер Бембль увійшов до шинку й, замовивши собі в буфеті чогось випити, вступив до тієї кімнати, куди він зазирнув був знадвору.