Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Чоловік, що сидів у кутку, був високий на зріст і смаглявий; довгий плащ звисав на ньому до землі. Він був, очевидячки, не тутешній: його запорошене вбрання й стомлений вигляд свідчили про те, що він, мабуть, прибився з далекої дороги. Він глянув запитливо на Бембля, але ледве-ледве хитнув головою на його привітання.

Містер Бембль мав гідності на двох; він ніколи не дав би себе в наругу і не зробив би першого кроку до балачки, якби незнайомий показав себе навіть чемнішим; отже, він мовчки випив свій джин і дуже гордовито й велично взявся до газети.

Але, як це часто буває з людьми в таких випадках, містер Бембль почував непереможне бажання глянути на незнайомого бодай одним оком, але за кожним разом зніяковіло спускав повіки, бо очі його незмінно ззиралися в цю хвилину з очима незнайомого, що теж час від часу нишком позирав на нього. А ще дужче ніяковів Бембль од виразу цих проникливих блискучих очей; такого важкого погляду він ще ніколи не бачив: стільки підозри й жовчної зневіри було в ньому, що витримати його не було змоги.

Коли вони ззирнулися так кілька разів, незнайомий кінець кінцем порушив мовчанку.

– Зазираючи сюди, ви шукали мене? – спитав він хрипким глухим голосом.

– Ні, не вас, якщо тільки ви не містер… – Тут Бембль замовк: йому страшенно кортіло дізнатися прізвище незнайомого, і він сподівався, що той йому його мимоволі підкаже.

– Я й сам це бачу, а то б ви знали, як мене звати, – мовив невідомий, і саркастична ухмілка заграла на його губах, – а ви цього не знаєте, і я б вам радив взагалі краще не цікавитись моїм прізвищем.

– Я не мав на думці вас вразити, паничу, – величаво зауважив містер Бембль.

– І не вразили, – була коротка відповідь.

По цій розмові впала знову мовчанка, і порушив її знову-таки чужинець.

– Я вас, здається, вже бачив колись, – почав він, – але тоді ви були інакше вдягнені; тоді я тільки пройшов одного разу повз вас вулицею, проте тепер я вас одразу впізнав. Ви були тут колись за парафіяльного сторожа – так?

– Так, я був за парафіяльного сторожа, – одказав трохи здивовано містер Бембль.

– Еге, я вас бачив у цій уніформі, – згодився незнайомий, хитнувши головою. – А що ви таке тепер?

– Завідувач, – відповів помалу й з притиском містер Бембль, щоб показати раз назавжди незнайомому, що він не бажає бути з ним запанібрата, – завідувач парафіяльного притулку, паничу!

– І, мабуть, як і перше, пильнуєте власного зиску? – спитав той, уважно вдивляючись в очі містерові Бемблю, що безпорадно витріщився на нього. – Не соромтесь і відповідайте одверто, чоловіче, я вас добре знаю, як ви самі бачите.

– Я гадаю, що жонатий чоловік, так само як і нежонатий, не повинен нехтувати чесно заробленою щербатою копійкою, – відповів спантеличений містер Бембль, прикриваючи очі рукою і нишком оглядаючи незнайомого з голови до п’ят. – Парафіяльні службовці одержують таку мізерну платню, що їм гріх відмовлятися од якоїсь чемно запропонованої винагороди, що коли-не-коли перепаде на їх бідність.

Незнайомий усміхнувся, знову хитнув головою (мовляв, я тебе, чоловіче, добре знаю) – і подзвонив трактирнику.

– Ще одну порцію пуншу – тільки гарячого й міцного, – звелів він трактирникові, подаючи йому порожню склянку містера Бембля. – Адже вам так, мабуть, більше до вподоби?

– Тільки щоб не заміцно, – зауважив містер Бембль, делікатно відкашлюючись.

– Ви вже знаєте, як це розуміти, хазяїне, – недбало мовив незнайомий.

Трактирник усміхнувся і за хвилю з’явився із склянкою гарячого, димуючого пуншу, від якого Бемблеві одразу сльози на очі виступили.

– А тепер слухайте, – мовив незнайомий, зачинивши спочатку вікно й двері, – я прибув сьогодні сюди, щоб вас розшукати, і завдяки якомусь щасливому збігу обставин, що диявол іноді підсовує своїм приятелям, ви ввійшли до тієї самої кімнати, де я сидів, про вас думаючи. Мені конче треба одержати від вас деякі відомості; це дрібниця, але я її не вимагаю від вас задурно. Візьміть ось це для початку.

З цими словами він підсунув своєму візаві кілька соверенів дуже обережно й тихо, немов боячись, щоб хтось, бува, не почув брязкоту монет; а коли містер Бембль, уважно оглянувши гроші й переконавшись, що вони не фальшиві, засунув їх задоволено до кишені свого жилета, він провадив:

– Напружте вашу пам’ять і перенесіться до зими – стривайте, скільки вже тому літ? – ага, до зими дванадцять років тому.

– Чималий час, – зауважив містер Бембль, – ну гаразд.