Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ні, – відповіла місіс Бембль, трохи червоніючи.

– Звісно, не розумієте, де ж вам зрозуміти!

Монкс якось криво всміхнувся – чи то насупивсь – і, зробивши рукою Бемблям знак іти за ним, провів їх через довгий і великий, але дуже низький покій; він уже заніс ногу на сходи (вірніше трап), що сполучали перший поверх з другим, коли раптом у темній відтулині над ними блиснула гадюкою блискавиця, а за нею вдарив над їхніми головами такий грім, що хистка будівля аж ходором заходила.

– Чуєте! – скрикнув Монкс, відскакуючи назад. – Чуєте! Як він гуркотить і реве – немов луна віддається з тисячі печер, де від нього сховалися тисячі дияволів. Як я ненавиджу його!

Кілька секунд він стояв мовчки, затулившись руками, а коли він їх одвів від свого лиця, містер Бембль з жахом побачив, що воно все скривилося й пополотніло.

– Це на мене іноді нападає, а особливо під час громовиці, не звертайте уваги, на цей раз воно вже минулось, – мовив Монкс, помітивши Бемблів переполох, і пішов нагору. Вони ввійшли до якоїсь кімнати на другому поверсі; він хутко замкнув віконницю і спустив нижче прип’ятого до сволока ліхтаря, що висів на перекинутій через блок мотузці й освітлював жовтувато-тьмяним світлом убогі меблі – трухлявий стіл і три облуплені стільці.

– А тепер до діла, – мовив Монкс, коли вони посідали, – що швидше, то краще. Ця жінка знає, в чому річ?

Питання стосувалося містера Бембля, але дружина його не дала йому відповісти й сказала, що їй усе відомо.

– Чи правда тому, що ви були віч-на-віч з тією клятою відьмою перед самою її смертю і що вона вам щось переказала про…

– Про матір того хлопця? – не дала йому скінчити місіс Бембль. – Так, це вірно.

– Отже, перше питання: яку таємницю вона вам відкрила? – спитав Монкс.

– Даруйте, це вже друге питання, – дуже розсудливо заперечила тямуща жінка, – перше питання: скільки ця таємниця коштує?

– Який біс це вам скаже, не знаючи, чого вона варта! – скрикнув Монкс.

– Кому ж, як не вам це знати, – відповіла місіс Бембль, що вміла кого завгодно за пояс заткнути, як це міг залюбки засвідчити її старенький.

– Мг! Так, значить, це стосується чогось коштовного, грошового? – збагнув Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі.

– Можливо, – спокійно відповіла вона.

– Може, якась річ, знята з неї, щось, що вона носила на собі, щось…

– Годі. Краще кажіть одразу – скільки; я вже досить почула, щоб знати, що ви саме і є той, кого мені треба.

Містер Бембль, що ще досі не довідався від своєї ніжної дружини нічого нового про животрепетну таємницю, прислухався до цієї розмови, витріщивши очі й витягнувши наперед свою шию; він здивовано поглядав то на жінку, то на Монкса і не йняв віри власним вухам, але подив його ще збільшився (якщо це взагалі було можливо), коли Монкс похмуро спитав, скільки вона править за свою таємницю.

– Ну а скільки дали б ви? – спитала місіс Бембль так само спокійнісінько.

– Може, нічого, а може, й двадцять фунтів, – відповів Монкс. – Спершу розкажіть, а там уже зцінимось.

– Накиньте ще п’ять монет. Коли ви дасте мені двадцять п’ять фунтів золотом, я розкажу вам усе, що знаю, – але не раніше.

– Двадцять п’ять фунтів! – скрикнув нестямно Монкс.

– Здається, я сказала досить виразно, – зауважила місіс Бембль, – а втім, це ж зовсім недорого.

– Недорого, за якусь нікчемну таємницю, що, може, насправді нічого не варта! – роздратовано скрикнув Монкс. – Адже понад дванадцять літ про неї ніхто нічого не чув.

– Час не псує цих речей, а навпаки, – як те добре, старе вино, тільки збільшує їхню ціну, – мовила місіс Бембль байдужо, незалежним тоном, яким почала цю розмову. – А є такі таємниці, що можуть пролежати каменем дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ – і нарешті вийти на світ божий і з’ясувати чимало цікавого.

– А коли мої гроші підуть за вітром? – нерішуче спитав Монкс.

– То ви їх зможете одібрати, – відповіла шановна пані, – адже ж я тільки самітна беззахисна жінка і за мене нікому заступитись.

– Ви не самітні і не беззахисні, голубонько, – тремтячим голосом зауважив містер Бембль, – з вами я, і до того (тут його зуби аж клацнули, мов у пропасниці), і до того містер Монкс правдивий джентльмен і ніколи не допустить насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, голубонько, що я не молоденький хлопчик і може вже, так би мовити, трохи підтоптався, але ж він чув, тобто я хочу сказати, що містер Монкс, мабуть, мав би чути, що я ретельний службовець і стаю дужий, як лев, коли мені урветься терпець. Треба тільки, щоб мені терпець урвався, ось що.