Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Говорячи це, містер Бембль, схопив свого ліхтаря; він хотів зробити це дуже гнівно й рішуче, але йому не поталанило, а схвильований, сполоханий вираз його обличчя показав, що треба дійсно чогось надзвичайного, щоб йому урвався терпець і він зважився на якийсь войовничий крок, за винятком, звичайно, його агресивних акцій щодо богадільців та інших відповідно вимуштруваних осіб.

– Ти дурень, – відповіла на це місіс Бембль, – краще б не плескав язиком.

– А ще краще було б йому його відрізати, чого він так репетує? – суворо додав Монкс. – Так це ваш чоловік?

– Мій чоловік! – знизала плечима місіс Бембль, ухиляючись від прямої відповіді.

– Я це одразу подумав, скоро ви увійшли, – провадив Монкс, помічаючи, як сердито скинула вона оком на свого чоловіка. – Гаразд, так воно й краще; я волію мати діло з двома людьми, зв’язаними однією волею. Але годі, дивіться!

Він витяг з кишені полотняного гаманця, вийняв з нього двадцять п’ять соверенів і підсунув їх місіс Бембль.

– Беріть, – мовив він. – Ах, цей клятий грім! Чи він хоче на наші голови звалитися? Хай він вщухне, тоді ви розкажете мені все.

І коли грім, що дійсно вдарив мало не над самим дахом зруйнованої будівлі, замовк, Монкс підвів схилену голову й витягнувся вперед. Тепер їхні голови майже торкалися одна одної, бо, згораючи з нетерпіння, чоловіки перехилялися зовсім над маленьким столом, а жінка теж підсунулася ближче, щоб її шепіт було виразніше чути. Під тьмяним світлом ліхтаря, що падав просто на них, їхні бліді налякані обличчя на темному тлі порожніх чорних стін здавалися якимись примарами.

– Коли ця жінка, стара Саллі, як ми її звали, вмирала, ми з нею були віч-на-віч, – почала місіс Бембль.

– І більше там нікого не було? – перепитав Монкс так само пошепки. – А поруч, на сусідньому ліжкові не лежало ніякої хворої або безтямної старчихи? Ніхто не міг підслухати або випадково зрозуміти, в чому річ?

– Ніхто. Ми були на самоті. Стара вмерла на моїх руках, і нікого, крім мене, коло неї тоді не було.

– Гаразд, – зауважив Монкс, не зводячи з неї очей, – далі.

– Саллі говорила про якусь молоду жінку, що породила кілька років тому сина, у цій самій кімнаті, на цій самій постелі, де тепер умирала стара, – провадила місіс Бембль.

– А-а! Прокляття! Який дивний збіг обставин, – мовив Монкс; губи його затремтіли, і він утупив свої очі в темряву.

– Це був той самий хлопчик, що про нього ви говорили вчора ось із ним, – оповідала далі місіс Бембль, зневажливо хитнувши головою на свого чоловіка, – повитуха обікрала його матір.

– Ще живу? – спитав Монкс.

– Уже мертву, – відповіла жінка і наче здригнулась. – Тіло ще не охолонуло, як вона вже вкрала те, що вмируща мати благала її зберегти для своєї дитини ще за кілька хвилин до смерті.

– Вона його продала? – з розпачем скрикнув Монкс. – Продала? Де? Коли? Кому? Давно?

– Насилу спромігшись на ці слова, вона впала на подушку й померла.

– І не сказала більше нічого? – прошепотів Монкс здушеним страшним голосом. – Брехня! Я не дозволю гратися з собою! Вона мусила сказати ще щось! Я з вас обох дух виб’ю, як не дізнаюся, що вона вам сказала.

– Це було все, – одказала назверх спокійно місіс Бембль, очевидячки не налякана диким поривом дивного чужинця, чого ніяк не можна було сказати про її чоловіка, – але Саллі міцно вчепилася однією рукою в мою спідницю, і коли я вгледіла, що вона вже мертва, й почала висмикувати спідницю з її закляклих пальців, я побачила в руці її клапоть брудного паперу.

– І в ньому було… – не втерпів Монкс, перехиляючись ще дужче наперед.

– В ньому не було нічого. Це була заставна квитанція.

– Що?

– Стривайте, не все одразу, – відповіла місіс Бембль. – На мою думку, Саллі зберігала ці речі якийсь час, сподіваючись продати їх з кращим зиском, але нарешті віддала їх у заставу і потім щороку спромогалася (як – то вже інша річ) на гроші й виплачувала так-сяк відсотки, щоб у разі потреби можна було їх викупити. Але вона так-таки нічого й не діждалась і померла, кажу, з клаптем засмальцьованого зім’ятого паперу в руці. За два дні кінчався строк квитанції; я подумала, що ці речі можуть ще колись знадобитись, і тому викупила їх із застави.

– А де ж вони тепер? – палко скрикнув Монкс.

– Ось, – відповіла жінка і, немов радіючи, що нарешті збувається якогось тягаря, кинула на стіл саф’яновий футляр, де заледве міг би вміститися маленький французький годинник. Монкс розкрив його тремтячими руками: в ньому лежав золотий медальйон з двома кучериками волосся і рівна золота обручка.