Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– В середині персня вирізано «Агнесса», – зауважила місіс Бембль, – потім іде вільне місце для прізвища, а ще далі дата: як я дізналася потім, хлопчик народився приблизно за рік по цій даті.

– І тут усе? – спитав Монкс, пильно оглянувши медальйон і обручку.

– Усе, – відповіла жінка.

Містер Бембль глибоко зітхнув, немов радіючи, що таємниче оповідання вже закінчено й небезпека втеряти двадцять п’ять фунтів минула, і навіть насмілився стерти піт, що весь час капотів був йому з кінчика носа.

– Більше я нічого не знаю з цього приводу і тільки можу міркувати й здогадуватися, – звернулася до Монкса по короткій мовчанці місіс Бембль, – а втім, я й не хочу знати всієї правди – так безпечніше. Проте дозвольте мені поставити вам два запитання?

– Про мене – питайте, – трохи здивовано одказав Монкс, – але чи я відповідатиму – це вже друге питання.

– Тобто вже, значить, третє, – наважився пожартувати містер Бембль.

– По-перше, чи ви гадали дізнатися від мене саме те, що я вам оце розказала? – спитала жінка.

– Так, це саме, – підтвердив Монкс, – далі.

– Як ви гадаєте використати цю новину? Чи може вона зашкодити мені?

– Ні, ніколи, так само, як і мені, – відповів Монкс. – Гляньте сюди! Тільки ні кроку з місця, коли вам ваша шкура мила.

З цими словами він раптом відсунув набік стіл і, сіпнувши з усієї сили за залізне кружалко в підлозі, розкрив край ніг ошелешеного містера Бембля, що надзвичайно швидко шарахнувся назад, таємну ляду.

– Гляньте сюди, – мовив він, освітлюючи ліхтарем чорну безодню, – не бійтесь мене, я міг любісінько спустити вас туди, якби мені цього заманулось, бо ж ви сиділи над цим самим місцем.

Заспокоєна цими словами, місіс Бембль наблизилася до самої відтулини, а містер Бембль, згораючи з цікавості, насмілився підійти за нею. Під їхніми ногами шумів розбурханий бурею і дощем вир, усі звуки поринали в клекоті його хвиль, що злісно плескалися об трухляві, покриті зеленою цвіллю балки. Колись тут був водяний млин; а тепер буйний пінявий потік бився об гнилі колоди й останки колишніх млинових коліс і свавільно нісся вперед, немов зростаючи на силі за кожною новою перепоною, що затримувала його скажений рух.

– Якби кинути сюди людське тіло, де, на вашу думку, опиниться воно завтра вранці? – мовив Монкс, хитаючи ліхтарем над чорною діркою.

– Миль за дванадцять звідціля і до того пошматоване на шматки… – відповів Бембль і аж назад відступив з переляку.

Монкс витяг з-за пазухи маленький саф’яновий футляр, куди він його спохвату засунув був, прив’язав його до тяжка, що лежав на підлозі, і скинув його в скажений потік. Пакетик прорізав чорну глибінь, хлюпнув і зник у воді.

Усі троє перезирнулися, мов їм світ розв’язався.

– Туди його! – мовив Монкс, відпускаючи ляду, що важко грюкнула об підлогу. – Коли море, як пишуть у книгах, і повертає своїх мерців, то в кожному разі срібло й золото воно залишає для себе самого й поглине і цю дурничку. Нам більш нема про що говорити; можна кінчати наше приємне побачення.

– Звичайно, – згодився дуже жваво містер Бембль.

– Сподіваюся, що ви не плескатимете зайвого, – мовив Монкс, глянувши на нього з погрозою, – за вашу жінку я не турбуюсь.

– Можете покластися на мене, мов на камінну гору, паничу, – відповів містер Бембль, поспішаючи до сходів і надзвичайно ґречно відкланюючись, – я мовчатиму як риба заради нас усіх трьох, заради себе самого, містере Монкс.

– Ваше щастя; радий це чути, – мовив Монкс, – а тепер засвітіть ліхтаря, і гайда!

Добре, що їхня розмова закінчилася на цих словах, бо інакше містер Бембль, що стрімголов дійшов, відступаючи лицем, аж до самого трапа і стояв тепер лише за якихось два кроки від нього, був би неминуче гепнув сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря об ліхтар Монкса, що відв’язав його від мотузка й тримав тепер у руці, і, не намагаючись провадити далі розмову, мовчки опустився вниз, а за ним і його дружина; Монкс ішов позаду і постояв трохи на сходах, прислухаючись, але крім лящання дощу й клекоту хвиль сторонніх звуків не було чути.

Вони пройшли через довгий покій першого поверху тихо й обережно, бо Монкса морозом обсипало від кожної тіні на стінах, а містер Бембль, тримаючи свого ліхтаря на цілий фут над землею й кидаючи очима на всі боки, чи, бува, по дорозі не трапиться якоїсь нової таємної ляди, йшов надзвичайно легкою й нечутною ходою, дуже дивною для людини його комплекції. Монкс обережно відчинив двері, що ними ввійшло шановне подружжя Бемблів, а вони, ледве вклонившись на прощання своєму новому таємничому знайомому, попленталися по сльоті додому.