Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ти, Чарлі, подмухай на неї міхом, а ви, Біллі, розстебніть їй пояса, – наказав Проноза.

Ці шпаркі об’єднані зусилля, в яких містер Бетс брав найжвавішу участь, вважаючи, очевидячки, доручену йому функцію за найкумеднішу іграшку в світі, дали незабаром бажані наслідки: дівчина прийшла до пам’яті, підвелася, нетвердою ходою почвалала до стільця край ліжка й зарилася головою в подушки, залишаючи містерові Сайксу розважати своїх несподіваних гостей.

– Яким це лихим вітром занесло вас сюди? – звернувся до Феджіна господар.

– Ні, соколику, не лихим, бо лихий вітер хмари наганяє, а я прийшов до тебе з гостинцями. Пронозо, серденько, розв’яжи-но наш клунок і дай Біллі те, на що ми сьогодні всі наші грошенята витратили.

За цим наказом хлопчисько розв’язав свій великий обв’язаний скатертиною клунок і став подавати одну по одній усі речі, що там містилися, Чарлі, а той розкладав їх на столі, вихваляючи на всі заставки їхню якість і переваги.

– Золото, а не пиріжок, – приказував він, гордо становлячи на стіл величезний рум’яний паштет, – з молодесеньких тендітних трусиків, Біллі, навіть кісточки як масло в роті тануть – шкода й випльовувати; півхунта хінської травички по сім з половиною шилінгів за хунт – такої міцної й запашної, що коли завариш її окропом, то покришка чайника сама так і підстрибує. Півтора хунти негрського цукру, що звалився з самісінького неба. Два свіженькі, рум’яні буханці, кружалко чудесного глостерського сиру і ще щось таке міцне, таке ласе, чого ти на своєму віку ніколи й не нюхав.

З цими словами молодий гастроном витяг зі своєї глибочезної кишені велику, дбайливо закорковану пляшку, а тим часом Давкінс налляв Сайксові здорову чарку чистого спирту, яку той умент нахильцем спорожнив.

– Овва, Біллі, бачу, тобі краще вже! – скрикнув Феджін, задоволено потираючи руки.

– Авжеж! Та я двадцять разів устиг би дуба дати, поки ти надумався б мене навідати! – розсердився господар. – Де твоя совість, паскудо? Як це ти покинув мене в такій біді й мало не цілий місяць носа свого довгого сюди не показував!

– Ви тільки послухайте, що він каже! – знизав плечима Феджін. – І це тоді, як ми принесли йому стільки ла-со-щів!

– Страви непогані, – мовив лагідніше Сайкс, бо апетитний вигляд столу трохи втишив його гнів, – а все ж таки, чим ти це поясниш? Чому ти начхав на мене, чом не притрусився сюди, а покинув мене хворого без шеляга, як пса… – Гей, віджени його, Чарлі!

– Зроду-віку не бачив такого зугарного собаки! – скрикнув містер Бетс, відганяючи Вовка від столу. – Знається на живності не згірше від старої бабки, що вік свій базари подолом замітає! Якби його в театрах показувати, він би вславив на віки вічні своє собаче ймення, та й вистави стали б цікавіші.

– Заткни пельку, шолудивий! – гримнув Сайкс на собаку, що заліз під ліжко і ще досі сердито гарчав звідтіля. – Ну, чим же ти це з’ясуєш, старий чортяко?

– Бачиш, соколику, мене понад тиждень у місті не було – у справах їздив, – відповів Феджін.

– Ну а потім? – провадив Сайкс. – Де ж ти аж два тижні волочився, що покинув мене здихати, як руду мишу в норі?

– Неспромога була, Біллі, неспромога. Зараз на людях усього тобі не розкажу, не можу, але, повір, не міг ніяк – слово честі!

– Що? – з огидою сплюнув Сайкс. – Ану одбатуйте-но мені швидше кавалок пирога, щоб заїсти це його слово, а то аж занудило.

– Не сердься, не хвилюйся, соколику, – покірно улещував його Феджін. – Я тебе, Біллі, ні на хвилю не забував!

– Аякже, звісно, не забував! – з гіркою ухмілкою мовив Сайкс. – Тоді, як я тут трусився і горів у гарячці, ти собі міркував і накидав оком: «Біллі оборудує це, Біллі оборудує те, Біллі оборудує все чисто з дорогою душею за дурничку, коли одужає; як живіт підведе, руки мені залюбки лизатиме». Якби не ця дівка, то мене б тут давно дідько вхопив!

– От бачиш, Біллі, ти сам кажеш: якби не ця дівка, – учепився Феджін за його останні слова. – А через кого, як не через бідного старого Феджіна, дістав ти таку гарну дівоньку, га?

– Він каже правду, Біллі, – мовила Нансі, швидко підходячи до нього. – Та годі, годі вже.

Нансине втручання дало інший напрямок розмові; старий підморгнув хлопцям, і вони завзялися частувати її вином і спиртом, хоча вона відмовлялася і пила дуже мало, а тим часом Феджін із шкури ліз, щоб тільки зацитькати Сайкса; всі його прокльони і погрози він обертав начебто на дружні жарти, чим кінець кінцем таки втихомирив його трохи; налигавшись горілки, Сайкс розперезався і почав відпускати різні круті дотепи, а старий підохочував його задоволеним смішком і взагалі вдавав, що йому дуже весело.