Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– А тепер я тобі дам грошеняток, Нансі, – мовив Феджін, коли хлопці пішли. – Це ключ від маленької шафи, де я ховаю все те дрантя, що мені зносять наші хлопчаки. Грошей я ніколи не замикаю, бо ж нема чого й замикати – ха-ха-ха, так-таки й нічогісінько! Невдячна наша робота, невдячна; але я так люблю молодь, так мене тішать молоді їхні обличчя, що я радий усе стерпіти заради них – усе на світі! Тс! – прошепотів він нараз, похапцем ховаючи ключа на грудях. – Хто це? Чуєш?

Дівчина, що сиділа за столом з байдужо згорненими на грудях руками, не звернула на шелест жодної уваги: їй було, очевидячки, цілком байдуже, хто там прийшов чи пішов; але скоро вона почула звук якогось чоловічого голосу, вона вмить здерла з себе хустку й капелюшка й кинула їх під стіл. Коли Феджін обернувся до неї, вона поскаржилася на задуху; але її кволий, стомлений тон начебто зовсім не відповідав її попередньому похапливому рухові; та Феджін цього не помітив, бо стояв тоді до неї спиною.

– Ага, це саме той, на кого я чекаю, – прошепотів він, немов досадуючи на несподівану перешкоду, – ось він уже сходить униз. Поки він буде тут – про гроші ані мур-мур, Нансі! Він пробуде недовго: якихось десять хвилин – не більше.

Притиснувши свого кощавого пальця до уст, старий пішов до дверей із свічкою в руці зустрічати гостя; вони мало не стукнулися головами на порозі, а гість увійшов так швидко й замислено до кімнати, що помітив дівчину, аж коли опинився біля неї.

Це був Монкс.

– Не турбуйтесь – це одна з моїх вихованок, – заспокоїв його Феджін, бо Монкс відступив назад, помітивши третю особу. – Сиди, сиди й ти, Нансі.

Дівчина присунулася ближче до столу, скинула на Монкса байдужим оком і одвернулась; але коли він підійшов за хвилю до Феджіна, вона глянула на нього так проникливо, гостро й пильно, що, якби тут був сторонній глядач, він вельми здивувався б, такі несхожі були ці два погляди.

– Новини є? – спитав Феджін.

– Дуже багато.

– І добрі? – нерішуче провадив Феджін, немов побоюючись розгнівати гостя зайвими балачками.

– У кожному разі – не погані, – відповів, усміхаючись, Монкс, – на цей раз пощастило. Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, Феджіне.

Нансі підсунулася ближче до столу, але начебто не збиралася виходити з кімнати, хоча розуміла, що Монкс натякав на неї; а Феджін (мабуть, боячись, щоб вона, бува, не бовкнула чогось про гроші, якщо він почне випроваджувати її) показав Монксові пальцем нагору і вийшов разом із ним.

– Тільки не до тієї клятої нори, де ми були того разу, – донісся до дівчини зі сходів голос гостя; Феджін засміявся і відповів щось, чого вона не розібрала, однак скрип мостин свідчив про те, що вони зійшли на другий поверх.

Кроки їх віддавалися дзвінкою луною по порожній будівлі; вони ще не заніміли, як Нансі вже тихенько роззула свої черевики, напнула голову подолом і, загорнувшись у спідницю, підійшла навшпинячки до дверей; не сміючи дихнути, вона наставила вухо і, скоро все стихло, тихо вийшла з кімнати нечутною ходою, мов тінь, прокралась по сходах нагору і зникла в темряві.

Хвилин із п’ятнадцять, а то й більше в кімнаті не було нікого; нарешті дівчина повернулася назад такою самою нечутною ходою, а слідом за нею на сходах почулися кроки обох чоловіків: Монкс повернув одразу до надвірніх дверей, а Феджін пошкандибав знову нагору по гроші. Коли він повернувся, Нансі надягала капелюшка й обсмикувала хустку, лагодячись у дорогу.

– Що з тобою, Нансі! Яка ти бліда! – здивовано скрикнув старий і відступив назад, поставивши на стіл свічку.

– Бліда? – перепитала дівчина і прикрила очі рукою, немов затуляючись від світла.

– Як смерть!.. Що ти тут зробила?

– Нічого – наскільки це мені відомо, – недбало відповіла вона, – може, мені просто в голові замакітрилось: тут у тебе дихати нічим, а я катзна-скільки на тебе чекала. Та годі-бо! Давай гроші – й край; мені ніколи.

Бідкаючись над кожною монетою, Феджін відрахував Нансі нарешті призначену суму, і, побажавши одне одному «на добраніч», вони попрощалися без дальших балачок.

Нансі пройшла кілька кроків вулицею й знесилено сіла на східці якогось ґанку; кілька хвилин вона просиділа так, розбита, приголомшена, нездужаючи підвестись; потім нараз схопилась і пішла швидким кроком уперед, але не в напрямкові до Сайксового будинку; що далі, то вона йшла все швидше і нарешті кинулася бігти. Але їй сперло дух, і вона зупинилась на хвилю відсапнутись, і тут, мов щось нараз згадавши і мов зрозумівши своє цілковите безсилля, вона схилила голову на груди й, ламаючи руки, тяжко заридала.