Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Нансі не зважала на ці шпильки, бо на серці в неї був важчий тягар: вона вся тремтіла, а коліна їй підгинались, коли вона сходила нагору. Слуга провів її до невеличкої кімнати, освітленої висячою лампою, і вийшов, залишивши її на самоті.

Усе молоде, знівечене життя Нансі пройшло на вулиці в найбрудніших кишлах Лондона, серед останніх, пропащих людей, але все ж таки в глибині її душі збереглося ще щось властиве чистій жіночій натурі. Коли вона почула за дверима, що вели до інших кімнат, легкі жіночі кроки й подумала про той незмірний контраст двох істот, що за хвилю виявиться в стінах цієї кімнати, свідомість власного стидовища так пригнітила її і їй стало так нестерпуче соромно самої себе, що вона поточилася назад, не маючи сили витримати присутності тієї дівчини, що з нею вона так палко домагалася побачитись.

Але з цими кращими почуттями боролася її гордість, ця хиба, властива однаково останнім з останніх, що впали незмірно низько, й першим із перших, що стоять на недосяжній височині. Безсоромна подруга шахраїв, гнилий вибрудок лондонських мерзенних вертепів, спільниця кандальників і каторжних, пропаща істота, що жила сама ввесь час під погрозою шибениці, – і в ній навіть спалахнула гордість: вона соромилась, не хотіла виявити того блідого прояву жіночого єства, що, на її думку, був ознакою слабкодухості, але що насправді був останнім відблиском людської подоби, з якої невблаганне життя витравило все найкраще ще за її чистих дитячих літ.

Нансі глянула несміливо вгору й побачила перед собою струнку гарну дівчину, але в ту ж мить спустила очі додолу, хитнула недбало головою і з силуваним зухвальством промовила:

– Ну, знаєте, до короля далеко, до Бога високо – нелегко було мені дістатися до вас, леді. Якби я образилася й пішла, як це зробив би кожен на моєму місці, ви колись ще дуже пожалкували б за цим, та й недурно.

– Мені дуже шкода, що з вами повелися нечемно, – відповіла Роза. – Забудьте це, коли можете. Скажіть, чого ви бажаєте? Я та, кого ви хотіли побачити.

Несподіваний ласкавий тон цієї відповіді, ніжний голос, привітні манери, цілковита відсутність пихи й злості приголомшили Нансі, і вона заридала.

– О, леді, леді, – скрикнула вона, сплеснувши в долоні, – якби на світі було більше таких людей, як ви, і менше таких, як я!

– Сідайте, – серйозно мовила Роза, – якщо вас гнітять злидні або якесь горе, я з радістю допоможу вам, чим тільки зможу. Будь ласка, сідайте.

– Дозвольте мені постояти, леді, – відповіла плачучи дівчина, – і не говоріть зі мною так ласкаво – ви ж ще не знаєте, хто я така. Уже пізно… ці двері… замкнені?

– Так, – відповіла Роза, відступаючи назад, щоб бути ближче до виходу на випадок небезпеки. – Але нащо це вам?

– На те, що я хочу віддати до ваших рук своє життя і життя інших людей, – відповіла Нансі, – я та сама дівчина, що затягла малого Олівера назад до Феджіна того вечора, коли він вийшов із свого дому в Пентонвіллі.

– Це ви! – скрикнула Роза Мейлі.

– Я, леді! – одказала Нансі. – Я та сама пропаща жінка, що живе серед злодіїв і, скільки пам’ятає себе з того часу, як очі її вперше розкрились на лондонських вулицях, не знала кращого життя і доброго слова. Не турбуйтесь, не ховайте своєї огиди до мене, леді! Я молодша, аніж видаюся, але я вже здавна звикла до образ і презирства. Найбідніші жінки жахаються мене й відступають від мене на вулицях.

– Який жах! – мовила Роза, мимоволі відсовуючись від чудної дівчини.

– Дякуйте Богові день і ніч, люба леді, що добрі люди виховали й гляділи вас! – скрикнула дівчина. – На колінах дякуйте Богові, що вам не довелося зазнати голоду й холоду, бешкету й пияцтва, і… і… ще чогось: ще гіршого, чого зазнала я мало не від колиски. Так, так, від самої колиски, бо тротуари й канави були моєю колискою, як вони, мабуть, будуть і моєю смертельною постіллю!

– Як мені шкода вас! – тремтячим голосом мовила Роза. – Від ваших слів мені серце кров’ю обливається.

– Хай благословить вас Господь за вашу ласку! – одказала Нансі. – Якби ви знали, що мені доводиться часом терпіти, ви справді пожаліли б мене. Але стривайте… Я нишком утекла від людей, що напевно вбили б мене, якби довідались, що я побігла до вас розказати вам про те, що підслухала… Чи знаєте ви одного чоловіка на ймення Монкс?

– Уперше чую це ім’я.

– То, значить, він називає себе серед нас інакше, я так і думала, – провадила Нансі. – Перед кількома місяцями, скоро по тому, як ви взяли до себе Олівера після того грабунку, я, запідозривши вже цього чоловіка, підслухала серед ночі його таємну розмову з Феджіном. І я почула, що Монкс – це той самий чоловік, що про нього я вас допіру питала…