З цими словами, надриваючись від сліз, безщасна дівчина подалася з кімнати, а Роза, приголомшена цим несподіваним побаченням, що скидалося більше на якийсь раптовий кошмар, аніж на дійсність, безсило впала на стілець, намагаючись зібрати свої розбурхані думки.
Розділ XLI
Де відбуваються нові несподіванки і виявляється, що радість, як і горе, рідко приходить самотою
Розине становище було дійсно надзвичайно скрутне. Вона згорала з нетерпіння розкрити таємницю Оліверової «історії», але одночасно не могла порушити своєї урочистої обіцянки: адже нещасна жінка звірилася на неї як на чисту нелукаву людину – хіба ж може вона її зрадити? Нансині слова й усе її поводження глибоко зворушили Розу Мейлі, і до її любові до їхнього маленького вихованця Олівера в неї приєдналося таке саме щире бажання врятувати безталанну й збудити в ній надію на нове життя.
Місіс Мейлі збиралася пробути в Лондоні три дні перед своїм від’їздом до досить далекого курорту на надмор’ї. Тепер була північ; отже, перший день збіг. Що робити? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Як відкласти від’їзд, не викликавши підозри?
Містер Лосберн був з ними в Лондоні і мав пробути тут ще два останні дні, але Роза знала занадто добре його гарячий темперамент і передбачала, яке обурення викличе в нього в першу хвилину поява дівчини, що вкрала була колись Олівера; тому без сторонньої авторитетної підтримки Роза ніяк не могла розкрити йому цієї таємниці; вона мусила поки що критися й від місіс Мейлі, що, звичайно, передусім схотіла б порадитися із своїм приятелем, містером Лосберном. З цієї самої причини годі було й думати звертатися до правозаступника, навіть якби Роза й знала, як це робиться. У неї промайнула думка звернутися до Гаррі Мейлі; але це викликало болючу згадку про їхнє прощання, і їй здалося ганебним для себе кликати його тоді… коли (тут їй на очі навернулися гіркі сльози)… тоді, коли він уже, може, забув її і знайшов деінде своє щастя…
Настала безсонна тривожна ніч; розбурхані гнітючі думки шарпали мозок Рози, вона схилялася то до однієї, то до другої, відкидала один по одному всі свої плани й не знала, що чинити. А вранці, розваживши все знову, вона з відчаєм вирішила звернутися за порадою все-таки до Гаррі.
«Йому буде тяжко приїхати сюди, але мені в стократ тяжче від цього, – міркувала вона. – А може, він взагалі не схоче, може, він обмежиться листом або приїде й старанно уникатиме мене, як це було тоді… того дня, як він від’їздив… Я думала, що складеться не так… але втім, так воно краще для нас обох». Тут перо випало їй з руки, і вона відвернулася, щоб навіть самий папір, що мав дістатися до рук Гаррі, не бачив її сліз.
Роза бралася за перо й відкладала його з п’ятдесят разів, обмірковуючи на всі лади перший рядок свого листа, хоча не спромоглася ще написати й першого слова, коли це нараз Олівер, що гуляв тепер завжди під охороною свого «сердюка» містера Джайлза, вскочив прожогом до кімнати настільки схвильований і засапаний, немов якась біда окошилася знову на ньому.
– Що сталося? Що тебе так збентежило? – спитала Роза, підводячись йому назустріч.
– О, я сам не свій… мені просто дух спирає… – почав хлопчик. – Господи! Невже ж я їх справді побачу і ви, нарешті, дізнаєтесь, що я казав вам щиру правду…
– Я іншого ніколи й на думці не мала, – ласкаво відповіла Роза, приголубивши його. – Але в чому річ? Про кого ти говориш?
– Я побачив того пана… – насилу відповів схвильований хлопчик, – того доброго, доброго пана… містера Броунлоу, що про них ми з вами так часто розмовляли…
– Де ж ти побачив його? – спитала Роза.
– Вони саме виходили з карети і ввійшли до одного будинку, – пролепетав Олівер, заливаючись радісними сльозами, – я не говорив з ними, я не міг до них заговорити, бо вони мене не помітили, а я сам так тремтів, що не міг догнати їх. Але Джайлз спитав за мене, чи вони там мешкають, і йому відповіли, що так. Ось гляньте сюди, – провадив Олівер, простягаючи до Рози клаптик паперу, – тут записано їхню адресу – я туди умить полечу! Що зі мною буде, коли я їх побачу й почую їхній голос!..
Роза не слухала більше нескладних радісних вигуків Олівера, а уважно прочитала адресу старого джентльмена: «Гревен-стрит, Странд» – і в ту ж мить вирішила скористатися з цієї несподіваної щасливої нагоди.
– Біжи швиденько, скажи найняти карету і приготуйся їхати – ми поїдемо разом, – мовила вона, – я тебе туди негайно відвезу, тільки скажу тітусі, що ми відійдемо на якусь часинку. Я буду готова вмент.
Читать дальше