Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

З цими словами, надриваючись від сліз, безщасна дівчина подалася з кімнати, а Роза, приголомшена цим несподіваним побаченням, що скидалося більше на якийсь раптовий кошмар, аніж на дійсність, безсило впала на стілець, намагаючись зібрати свої розбурхані думки.

Розине становище було дійсно надзвичайно скрутне. Вона згорала з нетерпіння розкрити таємницю Оліверової «історії», але одночасно не могла порушити своєї урочистої обіцянки: адже нещасна жінка звірилася на неї як на чисту нелукаву людину – хіба ж може вона її зрадити? Нансині слова й усе її поводження глибоко зворушили Розу Мейлі, і до її любові до їхнього маленького вихованця Олівера в неї приєдналося таке саме щире бажання врятувати безталанну й збудити в ній надію на нове життя.

Місіс Мейлі збиралася пробути в Лондоні три дні перед своїм від’їздом до досить далекого курорту на надмор’ї. Тепер була північ; отже, перший день збіг. Що робити? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Як відкласти від’їзд, не викликавши підозри?

Містер Лосберн був з ними в Лондоні і мав пробути тут ще два останні дні, але Роза знала занадто добре його гарячий темперамент і передбачала, яке обурення викличе в нього в першу хвилину поява дівчини, що вкрала була колись Олівера; тому без сторонньої авторитетної підтримки Роза ніяк не могла розкрити йому цієї таємниці; вона мусила поки що критися й від місіс Мейлі, що, звичайно, передусім схотіла б порадитися із своїм приятелем, містером Лосберном. З цієї самої причини годі було й думати звертатися до правозаступника, навіть якби Роза й знала, як це робиться. У неї промайнула думка звернутися до Гаррі Мейлі; але це викликало болючу згадку про їхнє прощання, і їй здалося ганебним для себе кликати його тоді… коли (тут їй на очі навернулися гіркі сльози)… тоді, коли він уже, може, забув її і знайшов деінде своє щастя…

Настала безсонна тривожна ніч; розбурхані гнітючі думки шарпали мозок Рози, вона схилялася то до однієї, то до другої, відкидала один по одному всі свої плани й не знала, що чинити. А вранці, розваживши все знову, вона з відчаєм вирішила звернутися за порадою все-таки до Гаррі.

«Йому буде тяжко приїхати сюди, але мені в стократ тяжче від цього, – міркувала вона. – А може, він взагалі не схоче, може, він обмежиться листом або приїде й старанно уникатиме мене, як це було тоді… того дня, як він від’їздив… Я думала, що складеться не так… але втім, так воно краще для нас обох». Тут перо випало їй з руки, і вона відвернулася, щоб навіть самий папір, що мав дістатися до рук Гаррі, не бачив її сліз.

Роза бралася за перо й відкладала його з п’ятдесят разів, обмірковуючи на всі лади перший рядок свого листа, хоча не спромоглася ще написати й першого слова, коли це нараз Олівер, що гуляв тепер завжди під охороною свого «сердюка» містера Джайлза, вскочив прожогом до кімнати настільки схвильований і засапаний, немов якась біда окошилася знову на ньому.

– Що сталося? Що тебе так збентежило? – спитала Роза, підводячись йому назустріч.

– О, я сам не свій… мені просто дух спирає… – почав хлопчик. – Господи! Невже ж я їх справді побачу і ви, нарешті, дізнаєтесь, що я казав вам щиру правду…

– Я іншого ніколи й на думці не мала, – ласкаво відповіла Роза, приголубивши його. – Але в чому річ? Про кого ти говориш?

– Я побачив того пана… – насилу відповів схвильований хлопчик, – того доброго, доброго пана… містера Броунлоу, що про них ми з вами так часто розмовляли…

– Де ж ти побачив його? – спитала Роза.

– Вони саме виходили з карети і ввійшли до одного будинку, – пролепетав Олівер, заливаючись радісними сльозами, – я не говорив з ними, я не міг до них заговорити, бо вони мене не помітили, а я сам так тремтів, що не міг догнати їх. Але Джайлз спитав за мене, чи вони там мешкають, і йому відповіли, що так. Ось гляньте сюди, – провадив Олівер, простягаючи до Рози клаптик паперу, – тут записано їхню адресу – я туди умить полечу! Що зі мною буде, коли я їх побачу й почую їхній голос!..

Роза не слухала більше нескладних радісних вигуків Олівера, а уважно прочитала адресу старого джентльмена: «Гревен-стрит, Странд» – і в ту ж мить вирішила скористатися з цієї несподіваної щасливої нагоди.

– Біжи швиденько, скажи найняти карету і приготуйся їхати – ми поїдемо разом, – мовила вона, – я тебе туди негайно відвезу, тільки скажу тітусі, що ми відійдемо на якусь часинку. Я буду готова вмент.