Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ну та що ж його в бісового батька чинити? – мовив палахкий лікар, коли вони обоє повернулися до кімнати, де на них чекали дами. – Чи, може, ми маємо висловити на письмі подяку всій цій грабіжницькій зграї чоловічої та жіночої статі й попрохати ласкаво прийняти кожного з них по сто фунтів на знак нашої поваги й подяки за їхню доброзичливість до Олівера?

– Ні, трохи не так, – заспокоїв його сміючись містер Броунлоу, – але ми маємо вести нашу лінію дуже м’яко й обережно.

– Ще чого! М’яко й обережно! – скрикнув обурений лікар. – Та я б їх усіх і кожного зокрема послав…

– Гаразд, але подумайте, чи досягнемо ми нашої мети, якщо ви їх пошлете туди, куди вам хочеться? – спитав його містер Броунлоу.

– Якої це мети? – спитав лікар.

– Дуже простої: з’ясувати Оліверове походження й повернути йому спадщину, якої його, коли вірити всій цій історії, позбавлено обманом.

– Ага, а я мало не забув про це, – мовив містер Лосберн, обмахуючись носовиком.

– Ось бачите, – провадив містер Броунлоу, – коли б ми навіть задовольнили прохання цієї безталанної дівчини й змогли б поставити перед судом усіх цих поганців, не нашкодивши їй особисто, то чого б ми зрештою досягли?

– Досягли б того, що принаймні кількох з них повісили б, а решту відправили б на каторгу, – відповів лікар.

– Чудово, – мовив усміхаючись містер Броунлоу. – Але я певен, що з часом вони й самі дограються до цього, коли ж ми візьмемося прискорювати цю подію, то, на мою думку, це буде просте донкіхотство; воно тільки зашкодить нашим власним інтересам, тобто – це все одно – інтересам Олівера.

– Чому? – спитав лікар.

– А ось чому. Цілком зрозуміло, що нам буде надзвичайно тяжко додлубатися до цієї таємниці, поки Монкс не опиниться в наших руках. Отже, ми мусимо поводитися дуже обережно й застукати його й нагнати на нього страху десь на самоті, без цих людей. Бо інакше, хай його навіть і злапають, – що ми можемо засвідчити? Де наші докази проти нього? Він навіть непричетний ні до одної з темних справ цієї зграї, наскільки це нам поки що відомо. Якщо він навіть і не викрутиться, то його напевне лише засадять до в’язниці за шахрайство й крутійство. Після цього ми від нього не почуємо, звичайно, ані слова, і для нас він буде все одно що глухий, німий, сліпий або ідіот.

– Тому я питаю вас знову, чи можна брати до уваги обітницю, дану цій дівчині? – палко скрикнув запальний лікар. – Обітницю, правда, дуже шляхетну й щиру, але…

– Прошу, не турбуйтесь, моя люба панно, – заспокоїв містер Броунлоу Розу, що збиралася щось палко заперечити. – Вашої обітниці ніхто не порушить. Мені здається, що вона нам рук не в’яже. Але перш ніж зупинитися на якомусь певному конкретному плані, нам конче потрібно побачитися з цією дівчиною, довідатись від неї, чи вона згодиться вказати нам на цього Монкса, звичайно, з умовою, що ми самі, без втручання судової влади, поквитаємося з ним; а якщо вона не схоче або не зможе цього зробити, то хай вона нам, принаймні, скаже, де буває цей Монкс, хай змалює, який він із себе, щоб ми могли його впізнати. До неділі ми її не побачимо, а сьогодні в нас вівторок. Отже, на мою думку, ми мусимо тим часом сидіти нишком і не рипатись і ні на кого, навіть на самого Олівера, не звіряти цієї таємниці.

Хоча містер Лосберн зробив досить кислу міну, почувши, що доведеться дожидати марно аж цілих п’ять днів, він мимоволі мусив погодитися на цей план, бо й сам не міг нічого кращого надумати; місіс Мейлі з Розою цілком підтримали думку містера Броунлоу, і тому всі одностайно пристали до його пропозиції.

– Мені б дуже хотілося взяти на підмогу ще й мого старого приятеля Грімвіга, – додав містер Броунлоу. – Він таки трохи чудний, але дуже проникливий і практичний і може нам стати в пригоді. Він дістав правничу освіту, але спересердя відцурався свого фаху, бо, бачите, за двадцять літ своєї правозаступницької практики йому випав лише один позов; проте наскільки це його рекомендує як адвоката – вважайте самі.

– Я пристаю на те, щоб ви притягли до справи вашого приятеля, але дозвольте мені притягти тоді й мого, – мовив лікар.

– Ми мусимо проголосувати вашу пропозицію, – відповів містер Броунлоу. – Хто він такий?

– Він син цієї добродійки, а цієї панни… старий друг, – відповів лікар, показуючи на місіс Мейлі і красномовно скинувши на Розу оком.

Роза почервоніла, мов маківка, але нічого не заперечила проти цієї пропозиції, почуваючи, мабуть, що вона залишиться в трагічній меншості; отже, до комітету змовників приєднали ще двох членів: Гаррі Мейлі та містера Грімвіга.