Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ми залишимося, звичайно, в Лондоні, аж поки не згасне остання надія довести нашу справу до щасливого кінця, – запевнила їх місіс Мейлі, – мене не лякають ані турботи, ані видатки; я нічого не пожалію заради того, що лежить нам усім так близько до серця. Я згодна тут просидіти бодай цілісінький рік, якщо ви скажете мені, що ще не все загинуло.

– Гаразд, – згодився містер Броунлоу. – Але я бачу на ваших обличчях німий запит, чому мене не було в Лондоні на ту хвилину, коли я мав би підтвердити Оліверові слова, й чому я виїхав так раптово з Англії. Проте дозвольте мені попрохати вас не питати мене ні про що; відкладемо це до того часу, коли я зможу оповісти вам одночасно історію мого власного життя. Запевняю, що в мене є на це деякі поважні підстави; я не хочу збуджувати марних, може, нездійсненних надій і тільки збільшувати ускладнення, яких уже й так доволі на нашому шляху. Але годі. Вже дзвонили до вечері, а до того бідолашний Олівер, що сидить сам, як палець, у сусідній кімнаті, ще чого доброго подумає, що він нам надокучив і що ми жорстоко змовляємося, як би краще його з цього світу звести.

З цими словами містер Броунлоу запропонував старій пані свою руку й повів її до їдальні, а містер Лосберн під руку з Розою вийшли за ними. Отже, таємнича нарада на сьогодні закінчилася.

Того самого вечора, коли Нансі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з небезпечною для себе самої звісткою, до Лондона Великим північним шляхом наближалося двоє подорожніх, вартих нашої певної уваги.

Це були чоловік і жінка – або, краще сказати, просто дві особи: одна чоловічої, друга жіночої статі; чоловік належав до того типу довготелесих, незграбних, кощавих парубків, вік яких дуже тяжко вгадати; за свого дитинства вони видаються недолітками-чоловіками, а як виростуть, то здаються перерослими хлопчиськами. Жінка була ще зовсім молода, але дуже дебела й кремезна, бо інакше вона не подужала б тягти на спині свого важенного клунка. Чоловік ішов майже впорожні; на ціпочку, перекинутому недбало через плече, в нього теліпався невеличкий, зав’язаний у хустинку пакуночок, що, видно, не дуже обтяжував його. Завдяки цьому, а ще завдяки надзвичайній довжині своїх ніг він увесь час випереджав на кілька кроків жінку й щохвилини нетерпляче обертав до неї свою голову, немов дорікаючи їй за її млявість.

Так вони чвалали битим курним шляхом, понуро дивлячись під ноги й не звертаючи ні на що уваги, – тільки збочували часом, щоб дати дорогу поштовим каретам, що неслися чвалом з міста. Дійшовши до Гайгету, хлопець зупинився й нетерпляче озвався до своєї товаришки:

– Та невже ж не можна швидше повертатися, Шарлотто? Ото мені нещастя з цією ледащицею!

– Якби ти знав, який цей клунок важкий, – відповіла жінка, наздоганяючи його й хитаючись з утоми.

– Важкий! Ще чого? З якого це ти тіста зліплена? Диви яка білоручка! – визвірився на неї парубійко, недбало перекидаючи на друге плече свій пакунок. – І знов ти пристала! Знов відпочиваєш! Та з такою неробою хоч кому урветься терпець.

– А далеко ще? – спитала жінка, безсило сідаючи на вал при дорозі й обтираючи піт, що рясно виступив у неї на чолі.

– Зовсім близько, вже майже дістались, – відповів довгоногий мандрівець, показуючи рукою наперед. – Ось глянь: уже й лондонські вогні мерехтять.

– Ох, та це ще щонайменше дві милі з гаком, – понуро відповіла жінка.

– А коли й дві! Хай хоч двадцять дві! – скрикнув Ной Клейполь (бо це був він). – Підводься мерщій, а то я тебе так почастую, що чортам у пеклі душно стане.

Червоний ніс молодого джентльмена ще дужче почервонів, і з цими словами він грізно перейшов через дорогу, немов лагодячись виконати свою обіцянку; стомлена жінка похапцем боязко підвелася й мовчки попленталась побіч нього.

– А де ми будемо ніч ночувати, Ною? – спитала вона, коли вони пройшли так кількасот ярдів.

– А я знаю? – сердито буркнув Ной (подорож відбивалася дуже кепсько на його настрої).

– Сподіваюся, десь близько?

– Ще чого! Не близько, а, звичайно, далеко. Так і знай, – маєш?

– А чому ж не близько?

– Коли я тобі щось кажу, то ти мусиш слухати, а не допитуватися, що, чому й навіщо, – гордовито відповів на це містер Клейполь.

– Та добре, добре, тільки не сердься, – заспокоїла його покірна Шарлотта.

– Розумний би я був зупинятися в першому-ліпшому заїзді, в найближчому передмісті! – глумливо скрикнув Ной. – Тобі, мабуть, хочеться, щоб Соуерберрі (а він нас напевно шукатиме) одразу встромив туди свого довгого носа й відвіз нас назад в арештантській халабуді з кайданами на руках. Ні, нема дурних! Я замету свої сліди в найтемніших, найглухіших заулках і зупинюся в найбезпечнішому заїзді. Та ти повинна денно й нічно Богові дякувати, що в мене є голова на плечах, бо якби ми не пішли спочатку в протилежний бік, а потім не повернулися б манівцями, обминаючи битий шлях, ви, моя пані, сиділи б уже, мабуть, із цілий тиждень у холодній. Так тобі й слід було б за твою дурість.