Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Я знаю, що мені далеко до тебе, – відповіла Шарлотта, – а все-таки, чому ж ти вернеш усе на мене і кажеш, що тільки я одна сиділа б у холодній. Якби мене застукано, то й тобі б урвалось.

– А хто взяв гроші з каси? Хіба не ти?

– Та я ж узяла їх для тебе, моє серденько.

– А хіба вони в мене?

– Ні, ти, мій ріднесенький, звірився на мене й доручив їх нести своїй старенькій. – З цими словами Шарлотта поплескала свого коханого по підборіддю й ніжно взяла його під руку.

Так, гроші були в неї. Тільки заради справедливості треба сказати, що містер Клейполь не мав звички вірити так легковажно людям; на Шарлотту він звірився лише тому, що волів, щоб гроші знайшлися в неї, а не в нього, якщо їх, бува, застукають. Це дало б йому змогу довести свою безневинність і непричетність до крадіжки й таким чином вийти сухим із води. Звичайно, Ной не пояснював Шарлотті цих своїх міркувань, і вони попростували ніжно далі, воркуючи, мов пара голубів.

Згідно зі своїм планом, містер Клейполь ішов усе вперед та вперед, ніде не зупиняючись, аж до самого Айлінгтонського Енджеля; тут на вулицях було значно більше людей і колясок, і тому він вирішив про себе, що це вже, мабуть, починається справжній Лондон. Озирнувшись на всі боки, куди йдуть найлюдніші й тому задля нього найнебезпечніші вулиці, він збочив на Сент-Джонів шлях і незабаром поринув у лабіринт темних покручених вуличок та заулків, що лежать між Грейс Інн Леном і Смітфілдом; ця брудна, глуха, найгірша частина столиці стоїть ще й досі облогом, хоча вона міститься у самому центрі Лондона.

Цими підозрілими вуличками поволочив Ной за собою Шарлотту. Час од часу він зупинявся й пильно оглядав знадвору якийсь трактир і знову простував далі, бо щоразу йому впадала в око якась неприємна, небажана для нього прикмета.

Нарешті Ной зупинився перед одним найбруднішим і найбіднішим назверх трактиром. Він перейшов на протилежний тротуар, пильно оглянув його звідти й нарешті зволив повідомити Шарлотті, що вони зупиняться тут на ніч.

– Ну, давай сюди речі, Шарлотто, – мовив він, одв’язуючи її здоровенного клунка й завдаючи його собі на спину. – Гляди ж мені, ані пари з уст, поки я до тебе сам не заговорю. Як зветься цей шинок? – Три… три… чого три?

– Каліки, – прочитала Шарлотта.

– «Три Каліки!» Ловка назва! Ну, ну, ходи за мною, та не відставай. – З цими словами Ной штовхнув плечем скрипучі двері й увійшов із жінкою в сіни.

У буфетній не було нікого, окрім якогось молодого єврея, що, спершись ліктями на шинквас, читав засмальцьовану газету. Він витріщив очі на Ноя, а Ной витріщився на нього.

Якби Ной був у своїй формі вихованця дитячого захистку, то цей здивований погляд був би цілком природний; але замість форменої куртки на ньому була коротка блуза, і тому його зовнішній вигляд був цілком звичайний для відвідувача такого трактира.

– Це трактир «Трьох Калік»? – спитав Ной.

– Еге, він так зветься, – відповів єврей.

– Один подорожній – ми зустріли його, йдучи до Лондона, порадив нам зупинитися у вас на ніч, – мовив Ной, штовхаючи Шарлотту ліктем у бік, може, щоб звернути її увагу на його хитромудру вигадку, що мала піднести перед трактирником його авторитет, а може, щоб застерегти її від якогось необачного здивованого слова. – Ми хотіли б тут заночувати.

– Не знаю, чи можна буде, – почекайте – зараз попитаю, – прогугнявив Барней, бо це був він.

– Покажіть, де тут у вас можна осістись, і дайте нам тим часом холодного м’яса й пива, щоб запити.

Барней повів їх до невеличкої задньої кімнати й подав їм замовлену страву; за хвилину він повернувся, повідомив здорожених мандрівців, що вони можуть залишитися тут на ніч, і вийшов, залишивши їх на дозвіллі.

Ця маленька кімнатка містилася безпосередньо за буфетною, тільки трохи нижче, й сполучалася з нею кількома східцями; отже, відхиливши невеличку завісу над віконцем, проробленим у стіні футів із п’ять над рівнем підлоги, той, хто знав розташування кімнат «Трьох Калік», міг з буфетної стежити непомітно за гостями, що сиділи в маленькій кімнатці, а до того ще й любісінько підслухувати їх розмову, притулившись вухом до перегородки (віконце було пробите в темному закуткові за широкою підпорою, й підглядати можна було без жодної небезпеки). Хазяїн трактиру відійшов уже хвилин із п’ять тому від цього вартового пункту, а Барней саме повернувся до буфетної, повідомивши, як уже сказано, пізніх гостей про дозвіл залишитися на ніч, коли до хати завітав Феджін, – він прийшов сюди довідатися дещо про декого зі своїх молодих вихованців.