Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Байдуже, хто їх узяв і в чиїй кишені вони лежать, – відповів Феджін, хижо зирнувши на дівчину й на клунки на лаві. – Я сам такий, як ви, і ви тому мені подобаєтесь.

– Який це? – спитав Ной, потроху оговтуючись.

– Та ремество у нас одне, – пояснив йому старий, – у цьому трактирі всі однакові. Ви втрапили саме куди слід: тут ви як у Бога за пазухою. Захиснішого місця, як «Каліки», ви на ввесь Лондон не знайдете, тобто, звичайно, для тих, хто мені до вподоби. А ви обоє з цією молодичкою мені одразу сподобались. Отже, все гаразд, будьте як удома.

Може, Ноєва душа почувала себе тут дійсно як удома, але цього ніяк не можна було сказати про його тіло: він увесь час крутився, совався на місці, наїжувався боязко й недовірливо, поглядаючи на свого нового приятеля, і ніяк не міг прибрати відповідної пози.

– Я скажу вам навіть більше, – провадив старий, заспокоївши спершу Шарлотту кількома ласкавими словами. – Я маю одного приятеля, що, мабуть, зможе виконати ваше наймиліше бажання: він виведе вас у люди, ви виберете собі якийсь один фах до вподоби, а інших вас навчать.

– Ви говорите начебто навсправжки… – пробелькотав Ной.

– Ще б пак! Навіщо ж мені жартувати? – відповів, знизуючи плечима, Феджін. – Так-так. А знаєте, я хотів би побалакати з вами наодинці – ходімо!

– Навіщо нам турбуватись, – зауважив Ной, випростовуючи поволі сміливіше ноги. – Вона віднесе тим часом речі нагору. Шарлотто, бери клунки, й гайда.

Дівчина покірно виконала цей величний наказ і вийшла з хати, завдавши собі обидва клунки на плечі; Ной підвівся, підійшов до дверей і дивився їй услід, поки вона сходила нагору.

– Вона в мене шовкова, правда? – спитав він тоном циркового майстра, що приборкав непокірного дикого звіра.

– Чудесно, чудесно; ви, мій соколику, розумна голова, – одказав Феджін, ляснувши його по спині.

– Ще б пак! Якби не це, хіба б я був тут? – гордо відповів Ной. – Ну, годі, кажіть, що ви мали казати, а то вона незабаром повернеться.

– Ну то якже? Коли ви сподобаєтесь моєму приятелеві, то підете до нього – згода? Кращого й вигадати не можна.

– Ну а чи він спритний, путящий хлопець? – спитав Ной, підморгнувши своїм маленьким оком.

– Овва! Він такий зугарний знавець свого ремества, що куди, стоїть на чолі зграї, усіх на лови заправляє й усе, що є кращого з нашої братви, у нього на побігеньках.

– Мабуть, самі лише городські майстри? – спитав Ной.

– Так, селюків нема. Як би не те, що в мого приятеля тепер робітників обмаль, то він би вас ні за що не взяв і навіть моє слово не допомогло б, – відповів Феджін.

– І, мабуть, доведеться трохи того, підмазати? – мовив Ной, ляснувши себе по боковій кишені.

– Аякже, звісно, не підмажеш – не поїдеш, – одказав старий.

– Але ж двадцять фунтів – це чортзна-які гроші!

– Не скажіть… а особливо, коли не знаєш, як їх здихатись, – заперечив Феджін. – Число й дату банкнота, мабуть, записано, ге? Банк попереджено, й з виплатою по ньому – зась. Чого він вартий? Доведеться ще переправляти його за кордон, і багато за нього не виручиш.

– Коли я можу побачитися з вашим приятелем? – спитав нерішуче Ной.

– Завтра вранці.

– Де?

– Тут.

– Мг! А платня яка?

– Панське життя – харчі й квартира, тютюн і випивка хазяйські й половина того, що заробите ви й ваша молодичка.

Невідомо, чи зажерливий хлопець пристав би навіть на ці блискучі умови, якби йому воля. Але він збагнув, що тепер він в лабетах свого нового приятеля і може пропасти з пір’ячком і насіннячком, як почне коверзувати: що може стати старому на заваді виказати в цю ж мить на нього (після всіх останніх несподіванок це зовсім не здивувало б Ноя), і тому він дав свою згоду.

– Тільки ось що! Як дівка моя дуже трудяща й загарлива і потрапить багато зробити, то для себе я хтів би якоїсь легшої роботи, – зауважив Ной.

– Якогось гарненького рукодільства – так?

– Еге, чогось такого, – відповів Ной. – А яка, на вашу думку, про мене найбільше личить? Знаєте, так, щоб не дуже небезпечно й не дуже тяжко, а так, на дурничку. Ось чого мені треба.

– Я чув, як ви щось говорили про шпигунство? Моєму приятелеві дуже знадобився б спритний чоловік, що вмів би добре висліджувати, – провадив Феджін.

– Так, я говорив про це, ця робота мені до вподоби, та тільки з неї зиску мало, – відповів замислено містер Клейполь.

– Ваша правда, – згодився, поміркувавши або вдаючи, що міркує, старий. – Так, зиску з неї небагато.

– Ну то що ж? – стурбовано спитав Ной. – Мені треба чогось такого, що можна було б робити потайки, з певністю і так, мов сидиш у себе в запічку.