Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Число «два» хочете ви сказати, – поправив його Ной, якого природа щедро обдарувала безмежним егоїзмом.

– Ні, я цього зовсім не хочу сказати! – відповів старий. – Моя особа має бути для вас такою самою дорогоцінною, як і ваша власна.

– Слухайте сюди, ви дуже симпатичний дідусь і ви мені дуже подобаєтесь, – спинив його містер Болтер, – тільки ми ще з вами не настільки близькі друзі, щоб так любитись.

– Ой, ви тільки подумайте, ви тільки поміркуйте гаразд, – заперечив Феджін, знизуючи плечима й простягаючи до нього руки. – Ось, приміром, ви; ви оборудували ловкий справуночок. За що я вас хвалю й люблю. Але за нього вам можуть одночасно зашморгнути краватку круг шиї, яку легко зав’язати й важко розв’язати, тобто просто англійською мовою – запетлюють мотузкою – і край!

Містер Болтер взявся рукою за краватку, немов би вона йому трохи муляла, й пробубонів щось невиразне на знак згоди.

– Шибениця, шибениця, мій соколику, це препоганий стовп, – провадив Феджін, – він показує дуже крутий заворот життєвої дороги й не одному доброму хлопцеві-молодцеві вриває його славу на битих шляхах. Ходити манівцями, триматися якомога далі від нього – ось ваше перше найголовніше завдання.

– Ще б пак! Шкода й говорити про такі прості речі! – зауважив містер Болтер.

– Я говорю про це лише на те, мій коханий, щоб ви мене краще зрозуміли, – пояснив Феджін, здіймаючи вгору свої брови. – Ви залежите від мене; тільки я можу дати вам змогу безпечно орудувати, але одночасно моє маленьке підприємство залежить теж до певної міри й від вас. Перше – це число «один» для вас, друге – це число «один» для мене. Що більше цінуєте ви ваше число «один», то більше можете піклуватися про моє число «один»; так ми повертаємося до того, що я вам одразу сказав: нас усіх єднає наша взаємна приязнь до числа «один», і так воно й має бути; бо інакше ми всі підемо під три чорти.

– Ваша правда, – замислено промовив містер Болтер. – Ач який ви хитрий лис.

Містер Феджін надзвичайно зрадів: це був не простий комплімент, ні, ці слова свідчили про те, що він справді викликав у свого нового рекрута побожну повагу до свого злого генія (а старий крутій вважав, що на перший час найголовніше викликати саме це почуття в своїх учнях). Щоб збільшити це дуже бажане й корисне враження й доконати неофіта, він оповів йому з дуже яскравими подробицями про свої широкі й блискучі операції, переплітаючи в міру потреби так влучно правду з неправдою, що кінець кінцем повага містера Болтера до нього дійсно значно зросла, а поруч з повагою з’явився й вельми бажаний спасенний страх.

– Тільки ця кругова порука, тільки ця наша взаємна довіра дає мені силу терпіти мої незмірні втрати, – скінчив, зітхаючи, Феджін. – Учора вранці я втеряв мого найкращого підручного.

– Невже помер? – скрикнув містер Болтер.

– Ні, ні, ще не так зле, не так зле, – відповів Феджін.

– То, значить, він…

– Відбився, так, так, відбився.

– В якійсь важливій справі?

– Ні, ні, не дуже; його винуватять у кишеньковій крадіжці. У нього, бач, знайшли срібну табакерку, його власну рідну табакерку, бо він сам дуже любить нюхати тютюнець і завжди нюхає. Вони затримали його аж до сьогодні, сподіваючись знайти власника цієї срібної штучки. Ох, мій Проноза вартий п’ятдесятьох табакерок, я б з дорогою душею віддав би їх, аби тільки вернути його. Ох, якби ви знали мого Пронозу, соколику, якби ви його знали!

– Але я ж його ще колись спізнаю, правда?

– Ой не певен, не певен я цього, – тяжко зітхнув Феджін. – Якщо проти нього не знайдеться якихось нових доказів, то за п’ять-шість тижнів він до нас повернеться; а коли вони вже справді до чогось додлубаються, то тоді – пиши пропало! Вони знають, який спритний хлопчина Проноза, й засудять його на доживотнє, так, так, вони загнуть йому доживотнє.

– Що це таке? – здивувався містер Болтер. – І нащо ви зі мною так чудно розмовляєте. Чому ви не говорите по-людському, так, щоб я розумів.

Феджін саме хотів перекласти цей таємничий вираз простою мовою й пояснити Болтерові, що «доживотнє» означає «довічну неволю», але в цю хвилину відчинилися двері й до кімнати завітав містер Бетс. Руки його лежали недбало в кишенях, а його витрішкувате обличчя скривилося в якусь напівкумедну-напівсмутну гримасу.

– Урвалося, Феджіне! – мовив він після того, як старий познайомив його з його новим побратимом.

– Урвалося? Що?

– Власника табакерки знайдено, знайшлося кілька свідків, і тепер наш Проноза поїде туди, де козам ноги правлять, – відповів Чарлі. – Замовте мені, Феджіне, повний жалібний стрій і креп на капелюха – мушу ж я його випровадити як годиться в далеку дорогу. Ви тільки подумайте! Джек Давкінс, хитромудрий Джек, меткий штукар Проноза, поїде за кордон, бозна в які далекі країни через якусь паскудну дрантиву табакерку, що й ламаного шеляга не варта! Я був певен, що він менше як за золотий годинник з ланцюжком і печатками не пропаде. Ох, чому він не обчистив до ноги якесь старе опудало? Тоді б він поїхав з гонором, як джентльмен, а то що? Заженуть без слави, без честі, як козу на торг. Кишенник, і край!