– Мовчи та диш! – гукнув на нього тюремник.
– Хіба я не англієць? Де ж тоді мої привілеї? – заперечив Проноза.
– Стривай лишень – ось зараз їх тобі покажуть, та ще й з перцем.
– Еге, хай тільки хтось насмілиться їх порушити, побачимо, що тоді заспіває статс-секретар міністерства внутрішніх справ, – зухвало провадив містер Давкінс. – Ну, починайте! Добра мені робота! Я попрошу панів суддів приступити до виконання своїх обов’язків і не затримувати мене тут, поки вони зволять дочитати газету. Я призначив побачення одному джентльменові в Сіті – і коли я не з’явлюсь своєчасно, він піде не дочекавшись, бо знає, що я завжди додержую слова й дуже точний щодо ділових питань. А тоді – хто його батька зна, – може, тоді хтось проти когось вчинити позов і комусь доведеться відшкодовувати втрати.
Після цього Проноза скорчив дуже заклопотану міну й попрохав тюремника, ніби задля майбутнього свого позову, сказати йому «прізвище тих двох старих писак, що сидять за кафедрою».
Ця заувага викликала в слухачів вибух такого щирого реготу, що навіть сам містер Бетс, якби він був тут, не міг би сміятися щиріше.
– Тихо! – гукнув знову тюремник.
– Що там таке? – спитав суддя.
– Кишенник, ваша мосць.
– Хлопчині це, мабуть, не первина?
– Так, він бував тут уже не раз, – відповів тюремник. – Мабуть, він уже по всіх поліційських районах поперебував. Я його добре знаю, ваша мосць.
– А! Так ви мене знаєте? – скрикнув Проноза, вдаючи, що занотовує це на клаптикові папірця. – Гаразд. Це в кожному разі зветься «наклепом».
Тут зала знову зареготала, і тюремник ще раз закликав присутніх до порядку.
– Ну а де ж свідки? – запитав писар.
– Так, це вірно, – підхопив Проноза, – де вони? Дуже цікаво на них подивитись!
Його бажання негайно здійснилось. Перед суд виступив полісмен; він бачив, як підсудний засунув руку до кишені якогось джентльмена й витяг звідтіля носову хустку; хустка була, очевидячки, ні до чого не судна, бо він обережно поклав її назад, висякавши перед тим власного носа. Тому полісмен протиснувся крізь натовп і злапав злодійчука; обшукавши його як слід, він знайшов у нього срібну табакерку з вигравіруваним зверху прізвищем. Власника її поліція негайно розшукала через адресне бюро й викликала його перед суд; він заприсягнув, що табакерка належить йому і що він втратив її напередодні й помітив це саме тоді, як протиснувся крізь натовп, що про нього допіру згадував свідок. Йому ще тоді впав у око один хлопчисько, що занадто енергійно прокладав собі ліктями дорогу крізь юрбу.
Власник табакерки впізнав Пронозу.
– Може, ви маєте якісь запитання до свідка, хлопче? – спитав суддя.
– Я не бажаю принижувати себе до розмови з ним, – гордо відповів Проноза.
– Може, ви маєте ще щось сказати?
– Чуєш, його мосць питають, чи ти маєш що сказати? – перепитав тюремник Пронозу, штовхаючи його ліктем у бік, бо він нічого не відповів.
– Даруйте, ви говорили до мене, чоловіче? – мовив Проноза і, мов відірвавшись від глибокої задуми, глянув на суддю.
– Ніколи ще на своєму віку не бачив такого малого пройдисвіта, – зауважив з ухмілкою тюремник. – Чи ти нарешті заговориш, шалапуте?
– Ні, тут я не заговорю, – відповів Проноза. – Хіба це суд? Хіба це суд? А до того мій адвокат снідає в цю хвилину з віце-президентом Нижньої палати. Тут я мовчатиму, але я заговорю, бо я маю що сказати, і він заговорить там теж, і не тільки він, а ще й ціла купа моїх численних знайомих з такого товариства, що тільки пучки оближеш! Ми себе покажемо – хай знають наших! Краще було б вам, панове судді, дзьоби ви нещасні, і на світ не народжуватись! Краще б вас ваші власні слуги на кілочку для капелюхів повісили, перш ніж вирядити вас судити мене – мене судити! Та я…
– Годі! Провину доведено, виведіть його, – звелів писар.
– Ану ходи! – мовив тюремник.
– О-о, я піду, я піду, – відповів Проноза, струшуючи рукою порох з капелюха. – Годі, не лупайте з таким страхом очима, – провадив він, звертаючись до суддів. – Не буде вам від мене милосердя – не діждете! Ви мені ще за це заплатите, небораки! Не хотів би я бути на вашому місці нізащо. Я тепер самохіть на волю не вийду, бодай ви переді мною навколішки плазували й на відчай душі благали! Не піду! В’яжіть мене, несіть мене. Не піду!
Так лементував Проноза, ласкаво дозволяючи тюремникові тягти себе за комір і погрожуючи довести свою справу аж до парламенту. Опинившись надворі, він нараз замовк, зазирнув тюремникові у вічі й усміхнувся широкою самозадоволеною ухмілкою.
Читать дальше