Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Мені видається, що мене злапав сам диявол, – бовкнув Сайкс. – На всьому світі нема й не було ніколи другої такої бридкої морди, як твоя; хіба що в твого татка, що смажить тепер, мабуть, на вічному вогні свою руду кудлату бороду. А хто тебе зна, може, ти народився просто від самого сатани без ніякого батька? Це мене анітрохи не здивувало б.

На цей комплімент Феджін нічого не відповів, тільки схопив Сайкса за рукав і показав йому на Нансі, що, скориставшись з їхньої жвавої розмови, вдягла нишком капелюха і вже лагодилася вийти з кімнати.

– Стривай лишень, Нансі! Це що таке? Куди це ти лагодишся пошвендяти серед ночі? – гукнув на неї Сайкс.

– Так, недалечко.

– Як ти говориш зі мною? Куди йдеш?

– Кажу, недалечко.

– А я питаю – куди? Чуєш?

– Сама не знаю: куди-небудь.

– А я знаю – нікуди! Ти нікуди не підеш. Сідай на місце! – звелів їй Сайкс із властивого йому духу суперечності, бо якоїсь іншої поважної причини забороняти дівчині виконати її бажання у нього не було.

– Мені щось голова болить, я вже тобі про це й раніш казала. Хочеться трохи свіжим повітрям подихати, – відповіла Нансі.

– Висунь голову у вікно!

– Так я не надихаюсь. Надворі краще.

– То й не надихаєшся, а надвір не підеш! – З цими словами Сайкс підвівся, замкнув двері й поклав ключа до кишені; потім здер з голови Нансі капелюшка й шпурнув його на стару шафу.

– Не велика штука, я й без капелюха піду! – мовила дівчина пополотнівши. – Що це значить, Біллі? Чи ти тямиш, що робиш?

– Чи я тямлю, що я… Та вона, мабуть, з глузду з’їхала, Феджіне, – як вона сміє так говорити?

– Не доводь мене до розпуки, – прошепотіла Нансі, притискаючи руку до грудей, немов намагаючись приборкати якийсь шалений вибух почуттів. – Пусти мене – чуєш, цю ж мить.

– Не пущу!

– Феджіне, скажи йому, хай він краще пустить, а то пожалкує… Чуєш? – кричала Нансі, тупаючи ногами.

– Чи я чую? Чую, – промовив Сайкс, повертаючись до неї на ослоні. – І якщо ти вмент не замовчиш, то пес вчепиться тобі зубами в пельку так, що видушить з тебе вмить твій верескливий голос. Що це на тебе напало, псяюхо?

– Пусти мене, – мовила палко, з притиском дівчина, сідаючи долі перед дверима. – Біллі, пусти мене, ти сам не тямиш, що робиш, кажу тобі: пусти мене лише на одну, одну годину!

– Щоб мене почвертували, ця дівка справді сказилась! – скрикнув Сайкс, хапаючи її за руку. – Вставай!

– Не встану, не встану, не встану, поки ти мене не пустиш! – закричала Нансі. Сайкс мовчки зміряв її похмурим поглядом і, скориставшись із слушної хвилини, раптом скрутив їй руки й потяг її до сусідньої невеличкої кімнатки; вона вибивалася й пручалася щосили, але він перемагав і, не випускаючи її з своїх лап, кинув її на ослін, а сам сів поруч на лаві. Вона змагалась і благала, аж поки на дзвіниці не пробило дванадцять, а тоді нараз, знеможена, засапана, замовкла й облишила боротьбу. Нагримавши, щоб вона викинула з голови примхи про нічні проходки, й круто вилаявши її на додачу, Сайкс залишив її одходити на самоті, а сам повернувся до Феджіна.

– Уф, ну та й клята бісова дівка! Яка чудна, – мовив грабіжник, обтираючи з лиця рясний піт.

– Правда твоя, правда твоя, Біллі, вона таки чудна, – одказав замислено Феджін.

– Як на твою думку, чому це їй заманулося швендяти, хоч кров з носа, серед ночі? – провадив Сайкс. – Ти мусиш її краще знати. Що це таке?

– Упертість, звичайна бабська впертість, соколику.

– Мабуть, що так. Я гадав, що вже укоськав її, та де, вона така навісна, як і була.

– Ще гірша, – замислено одказав Феджін. – Я ще ніколи не бачив, щоб вона з-за такої дурниці та таку бучу здіймала.

– І я не бачив. Мабуть, у неї в крові кипить ще гарячка й не може вибухнути наверх, га?

– Та так воно, мабуть, і є.

– А все ж, якщо вона ще коли так зґедзкається, то я їй пущу кров і без лікаря, – мовив похмуро Сайкс.

Феджін хитнув головою на знак ухвали такого методу лікування.

– Вона удень й вночі доглядала мене й на крок від мого ліжка не відходила, коли я тут конав як собака, а ти, вовча твоя душа невдячна, й на поріг не навернувся, – одказав Сайкс. – Нам тоді було дуже скрутно, як ми тоді голодували! Мабуть, з голоду, втоми, досади та нудоти в чотирьох стінах їй забило памороки.

– Авжеж, авжеж, тільки цить, соколику, – пошепки відповів Феджін, бо в цю хвилину до кімнати ввійшла Нансі й сіла на свій низенький ослін. Очі її були червоні й зовсім запухли від сліз, вона хилиталась, мов сама не своя, хитала головою і нараз несамовито зареготала.