Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Не шийся не в своє діло й не будь запанібрата зі старшими, шмаркачу, а то ще вскочиш у шкоду, – гордовито зауважив містер Болтер.

Ця сувора погроза викликала в містера Бетса вибух такого шаленого реготу, що Феджін не скоро зміг знову розкрити рота, щоб умовити містера Болтера піти до поліції: про його маленький справуночок там ще ніхто нічого не знає, казав він, докладного опису його особи до столиці ще, напевне, не встигли надіслати; мабуть, ніхто й на думці не має, куди він утік; і коли він переодягнеться як слід, то у всьому Лондоні для нього не знайдеться місця безпечнішого за поліцію, бо нікому ж не спаде на думку, що він може піти туди з власної доброї волі.

Переконаний до певної міри цими доказами, а ще більше страхом (бо Феджін умів-таки наганяти страху), містер Болтер згодився, хоча дуже неохоче, виконати це доручення. За порадою Феджіна, він переодягся в селянське вбрання, хурманську блузу, плисові штани й чоботи (всі речі знайшлися, звичайно, у Феджіна); на голову йому дали повстяного капелюха з позатикуваними за стрічку перепускними квитками різних застав, а в руку – здорового батога. В такому вбранні він видавався звичайнісіньким селюком з Ковент-Гарденського базару, що забрів до суду половити витрішків. Уся його постать була така незграбна, довготелеса й недоладна, він так підходив до своєї ролі, що у Феджіна на душі стало трохи веселіше.

Ноєві докладно розповіли, по яких ознаках і прикметах упізнати Пронозу, і Чарлі Бетс провів його покрученими темними заулками мало не до самої Боу-стрит. Злодійчук точно оповів йому, де міститься суд і куди він має іти! Спершу він пройде коридором, потім вийде на дворище, зверне в двері праворуч і зійде на другий поверх, а перед тим як завітати до судової зали, хай не забуде скинути капелюха. На прощання Чарлі наказав йому поспішати й обіцяв чекати на нього на цьому самому місці.

Ной Клейполь, або Морріс Болтер, – як воліє його звати читач – точно виконав усі одержані інструкції; містер Бетс змалював йому так бездоганно план цієї будівлі (бо бував сам, очевидячки, там не раз), що хлопець без зайвих запитань і без жодних перешкод дістався до самісінької судової зали, де змішався з юрбою, що складалася переважно з жінок. Це була брудна, загиджена кімната; в кінці її був відгороджений поміст з лавою для підсудних ліворуч, лавою для свідків посередині й кафедрою для суддів праворуч; дерев’яна загородка ховала цю кафедру від профанів: вони, очевидячки, були негідні дивитися своїми простими очима на неї і мали право (якщо це взагалі було можливо) лише уявляти собі всю урочисту велич суду праведного.

На лаві підсудних сиділо лише двоє жінок; вони весело підморгували своїм кавалерам, що стежили за ними з юрби; писар читав протокол двом полісменам і якомусь убогому чоловікові, що перехилився через стіл і уважно слухав. Спершись на загородку, стояв тюремник; знічев’я він стукав себе по носі величезним ключем, відриваючись час од часу від цього цікавого заняття, щоб закликати до порядку когось із глядачів, скоро хтось із них розкривав рота, або, суворо позираючи на якусь молодицю, наказати: «Геть цього малюка!», коли напівчутний крізь материну хустку тоненький дитячий писк порушував урочисту тишу судової зали.

В кімнаті стояла задуха, повітря було важке, тхнуло потом; первісного кольору стін не видко було за брудом, а стеля геть почорніла. На каміні стояв чийсь закурений бюст, а під лавою для підсудних висіли запорошені дзиґарі – єдина річ, що йшла тут, здається, як слід.

Розпуста, гріх, злидні або принаймні дуже стисле наближення до них поклали на всіх присутніх тут своє гидке тавро, ще гірше за товстий шар бруду, що вкривав усі неживі речі цієї кімнати.

Ной марно оглядався на всі боки, шукаючи Пронозу; у юрбі було, правда, чимало жінок, що могли б любісінько назватися матір’ю або сестрою цього поважного джентльмена, й кілька чоловіків, що мали дуже багато спільних з ним рис, і тому могли претендувати на честь бути його батьком, але особи, що скидалася б достотно на самого містера Давкінса, не було видко. Отже, Ной був ні в сих ні в тих, аж поки обидві обвинувачені й засуджені на висидку жінки не зійшли зухвало з арени суду й на їхнє місце з’явився новий підсудний; Ной тільки глянув на нього й одразу збагнув, що це був той, заради кого він сюди прийшов.

Так, це був справді містер Давкінс, він увійшов, кумедно перевалюючись з ноги на ногу, як завжди з закоченими по лікті закаврашами свого сурдута; його ліва рука лежала недбало в кишені, а в правій він тримав капелюха. Він озирнувся, сів на лаву підсудних і голосно попрохав пояснити, на якій підставі його так оганьблено.