Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

З цими висловами співчуття своєму безцінному другові містер Бетс сів на найближчий стілець і сумно схилив на груди свою буйну головоньку.

– Що ти верзеш нісенітницю! Чому він має полягти без честі й слави! – скрикнув Феджін, глянувши сердито на свого вихованця. – Хіба він не верховодить вами? Хіба хто-небудь з вас годен йому бодай у слід вступити? Га?

– Звичайно, ніхто. Ніхто, – відповів з рвучким жалем у голосі містер Бетс.

– Ну то в чому ж річ? Чому скавчиш? – роздратовано провадив старий.

– А тому, що цього не запишуть до протоколу, – відповів Чарлі, настільки засмучений цією страшною подією, що навіть не злякався гніву свого шановного старшого друга. – Тому, що цього не зазначать у вирокові, тому, що ніхто ніколи не довідається про те, хто був наш Проноза. Як його позначкують у Ньюгетському календарі? Може, його туди і зовсім не запишуть! Ох, горенько, горенько моє, яка розпука!

– Ха-ха-ха! – зареготав Феджін, показуючи Болтерові рукою на Чарлі й так трясучись зі сміху, немов його трясовиця схопила. – Бачите, як щиро душею і тілом вдаються вони в своє рідне рукомество. Хіба не розкіш?

Містер Болтер хитнув головою, а Феджін, помилувавшись кілька хвилин нерозважним смутком Чарлі Бетса, наблизився до нього й ласкаво ляснув його по плечі.

– Не журися, Чарлі, якось-то буде, – мовив він. – Вони всі з часом довідаються, який він ловкий хлопець: він їм себе ще покаже й не вкриє неславою своїх побратимів і вчителів! Він ще такий молодий! Ти подумай, яка честь – такий молодий і вже доживотній!

– Еге, і це вже неабищо! – відповів трохи веселіше Чарлі.

– Він матиме все, чого йому тільки заманеться! – провадив Феджін. – Сидітиме в камінному жбані [4]  На злодійському жаргоні: «в’язниця». , Чарлі, як справжній джентльмен, так, як джентльмен! І буде в нього щодня пива досхочу й грошей до дідька – хай розкошує!

– Так він справді не бідуватиме? – радісно скрикнув хлопець.

– Звісно, соколику, – одказав Феджін. – Ми наймемо йому заморського оборонця ось з такою перукою, що всім замовить зуби й вициганить йому помилування. А може, Проноза стане сам до своєї оборони й скаже їм таку промову, що вони тільки роти пороззявляють. А ми прочитаємо в газеті. «Меткий Проноза – оплески й вибух сміху… вся судова зала заніміла». Що ти на те скажеш, Чарлі, га?

– Ха-ха-ха! – зареготався містер Бетс. – Ото було б сміху – правда, Феджіне? Ви тільки подумайте, як ловко наш Проноза усіх їх спантеличив би!

– Так воно й буде. Він їх усіх за пояс заткне! – скрикнув Феджін.

– Напевне, напевне заткне! – радісно згодився Чарлі.

– Я його мов перед віччю бачу, – провадив старий, пильно дивлячись на свого молодого учня.

– І я теж – ха-ха-ха! – сміявся Чарлі. – Я все бачу, як на малюнку, Феджіне, щоб я пропав! Ой сміх який! Ой сміховище! Усі ці судді з сивим клоччям на голові бояться усміхнутись і напускають на себе бозна-якої пихи, а нашому Джекові море по коліна, жартує, моргає, сипле словами, як горохом – мовби він їхній рідний мазунчик-синочок і говорить маленьку промову по обіді – хо-хо-хо!

Містер Феджін знав, чим розвеселити свого ексцентричного, ласого до смішків учня. Тепер ув’язнений Проноза здавався хлопчакові вже не безталанною жертвою, а головною дійовою особою якоїсь надзвичайно кумедної вистави. Йому навіть почало кортіти, щоб швидше настала щаслива хвилина, що дасть змогу його любому товаришеві розвернути перед усіма свої блискучі здібності.

– Нам треба довідатись будь-що-будь, як стоять його справи сьогодні, – мовив Феджін. – Ось подумаю.

– Може б, я пішов? – запропонував Чарлі.

– Ні за що в світі, – скрикнув Феджін, – чи ти здурів, так-таки зовсім здурів? Хіба ж тобі можна показувати свого носа там, де… Ні, ні, Чарлі, – ні в якому разі. Годі вже й одного.

– Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь піти туди самі, Феджіне? – глузливо спитав Чарлі, скоса глянувши на нього.

– М-м, мені це трохи не того… – відповів той, хитаючи головою.

– А чому б вам не послати цього нового птаха? Його ж ніхто не знає, – запропонував Чарлі, беручи Ноя за руку.

– Якщо… це його не лякає…

– Лякає? – скрикнув Чарлі. – А що ж може лякати його?

– Звісно, звісно, в тім нема нічого страшного, анічогісінько, – згодився Феджін, повертаючись до містера Болтера.

– Ну це вже мені краще знати, – відповів той, одступаючи до дверей і стурбовано хитаючи головою. – Ні-ні-ні, це не про мене писано. Це не мій фах.

– А який же його фах, Феджіне? – обурено скрикнув містер Бетс, дивлячись з огидою на Ноєве оспале опухле обличчя. – Давати ходу, як лихо окошиться, й набивати собі черево, коли все гаразд? Це про нього писане?