Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Ной не опинаючись зірвався з місця; гарячкове хвилювання Феджіна запалило мимоволі і його. Вони нишком-нишком вийшли на вулицю і, поминувши швидким кроком кілька темних сліпих заулків, зупинилися перед якимось трактиром; Ной впізнав його: тут він ночував свою першу ніч у Лондоні.

Було по одинадцятій, двері вже замкнули; Феджін тихенько свиснув, і двері без скрипу відхилились і так само нечутно зачинились за пізніми гостями.

Боячись власного шепоту, Феджін і той, що впустив їх до хати, знаками показали Ноєві на маленьке віконце в стіні й пояснили йому, щоб він зліз на ослін і зазирнув до сусідньої кімнати.

– Там та жінка? – ледве чутно прошепотів Ной.

Феджін хитнув головою.

– Я не можу розгледіти гаразд її обличчя, – пошепки поскаржився Ной. – Вона схилила голову, а свічка в неї за спиною.

– Постривай, – прошепотів Феджін і зробив якийсь знак Барнеєві; той вийшов і за мить опинився в маленькій кімнаті; немов щоб зняти нагар, він переставив свічку куди слід і, заговоривши до дівчини, примусив її підвести голову.

– Тепер я її бачу, – прошепотів шпиг.

– Добре?

– Впізнаю серед тисячі.

З цими словами він похапцем скочив на підлогу, бо двері відчинилися і дівчина ввійшла до буфетної. Феджін ледве встиг шмигнути разом з ним у темний закамарок, завішений якоюсь рядниною, і вони обоє, не сміючи дихнути, притиснулись до стіни, поки за кілька кроків від них дівчина не пройшла повз і не зникла за тими самими дверима, куди вони були ввійшли.

– Цить! – прошепотів господар, стоячи на дверях. – Тепер можна – гайда!

– Ліворуч, ідіть ліворуч; тільки простуйте протилежним боком, – прошепотів йому на вухо Барней.

Ной послухав його і побачив у кінці заулка, освітленого тьмяним світлом ліхтаря, самітну жіночу постать. Він наздогнав її настільки, щоб не викликати її підозріння, й перейшов на протилежний тротуар, звідки було зручніше стежити за кожним її рухом. Кілька разів вона нервово озиралася назад, а одного разу навіть зупинилась, щоб дати дорогу двом чоловікам, що назирцем ішли ввесь час за нею. Що далі, то хода її ставала твердіша й сміливіша. Шпиг ішов таким самим кроком, не зменшуючи віддалення між собою і жінкою і ні на хвилину не зводячи з неї очей.

Дзиґарі на дзвіниці пробили три чверті на дванадцяту, коли на лондонському мості з’явилися дві постаті. Перша, жіноча, поспішала швидкими кроками вперед, вдивляючись у темряву – немов шукала когось; друга постать, чоловіча, кралася за нею потайки, вибираючи найтемніші місця; чоловік тримався трохи віддаля, приміряючись до жіночої ходи: коли вона спинялася – він зупинявся теж; вона рушала – і він теж прожогом рушав за нею, але ані разу не нагнав її зовсім і ввесь час пантрував, щоб віддалення між ними не вкорочувалося. Так вони пройшли через увесь міст від Мідлсексу до Сюррейської набережної. Жінка, втративши, очевидячки, останню надію впізнати серед перехожих потрібну їй людину, раптом круто повернула назад. Цей рух був несподіваний, зненацький, але переслідувач її не стерявся: він хутко шмигнув за виступ мосту над биком і перехилився низько через бильця, щоб краще сховатись; жінка пройшла повз протилежною стороною, не помітивши його; він дав їй трохи відійти, а тоді спокійнісінько виліз із своєї засідки й пішов знову назирцем за нею. Жінка дійшла приблизно до середини мосту й зупинилась. Чоловік спинився й собі.

Ніч була темна, чорна. Цілий день мрячив дощ, і в цьому самітному місці було на цю пізню пору дуже мало перехожих, та й ті швидше поспішали своєю дорогою, не помічаючи, а вже в кожному разі не звертаючи жодної уваги на самітну жіночу постать і на постать чоловіка, що крався за нею. Їхній зовнішній вигляд не міг збудити цікавості тих поодиноких лондонських блудяг, що час од часу пробиралися мостом під голим чорним небом, шукаючи, де б прихилити на ніч голову: під холодним склепінням мосту чи під піддашком якогось зруйнованого житла. Отже, обоє стояли мовчки; до них ніхто не промовляв, і вони ні до кого не озивались.

На річку впав важкий туман; крізь його густу завісу здалеку з маненьких суден, ошвартованих коло пристаней, блимали тьмяні червоні вогники й чорніли будівлі на березі. У цій густій млі вогники втрачали свій блиск, а контури темних будов мов зливалися з нею. Понад темною масою дахів і шпилів здіймалися вгору з обох боків річки задимлені почорнілі стіни старих товарних складів; вони похмуро тяжіли над холодною поверхнею води, такою темною, що в ній навіть не відбивалися їхні важенні, непорушні силуети. Стара башта церкви Спасителя і шпиль Святого Магнуса, давні велетні – вартові старовинного мосту, – видні були крізь туман, але густий ліс мачт кораблів і гостроверхі шпилі церков тонули в млі.