Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Що ж тут дивного? Повз мене теж не раз проносять труни, – одказав джентльмен.

– Але справжні, а це була не така.

В її голосі було щось таке вбивче, смертельне, що підглядникові зашпори зайшли і кров захолола в жилах. Йому трохи відлягло від серця тільки тоді, коли молода леді своїм теплим ніжним голосом попрохала нещасну дівчину заспокоїтися й не попускати волі таким жахливим думкам.

– Будьте до неї ласкавіші, – попрохала вона старого пана. – Вона така нещасна й так потребує доброго слова.

– Ваші горді, зрозумілі отченашники були б задерли ще вище голови й почали б просторікувати про пекельне полум’я й кару, якби побачили мене оце тепер! – скрикнула дівчина.

– Бачите, турок, стаючи на молитву, обмиває добре своє лице й тільки тоді обертає його до схід сонця, – мовив старий джентльмен, – а ці спасенні люди звертають так само регулярно свої очі до найтемнішої сторони неба, насупивши суворо брови проти всього світу, щоб зігнати усмішку з облич своїх ближніх. Якби я мав обирати між мусульманином і фарисеєм, я обрав би першого!

Ці слова стосувалися начебто молодої леді, а може, старий пан хотів дати Нансі час набратися духу.

– Минулої неділі ви не прийшли? – спитав він.

– Я не могла; мене затримали силоміць.

– Хто?

– Той чоловік, що про нього я казала цій леді.

– Але ж у нього не виникло підозріння, що ви звірили на когось ту справу, в якій ми сюди прийшли? – провадив старий джентльмен.

– Ні, – відповіла дівчина, похитавши головою. – Мені дуже тяжко вибратися з дому, коли він не знає, куди я йду. І тоді, ще першого разу, щоб побачитися з леді, я мусила напоїти його лавданумом. Інакше я не змогла б утекти з дому.

– А він не прокинувся до вашого повернення? – спитав джентльмен.

– Ні. Ані він, ані хто інший не підозрюють нічого.

– Гаразд! А тепер слухайте.

– Слухаю, – відповіла дівчина, як він замовк на хвилину.

– Ця молода леді оповіла мені й кільком нашим певним близьким друзям те, про що ви повідомили її два тижні тому, – почав він. – На правду казати, спершу я не знав, чи можна звіритися цілком на ваші слова, але тепер я вірю вам.

– Так, вірте, вірте мені! – палко мовила дівчина.

– Кажу вам, – тепер я вам вірю цілком. Щоб довести свою довіру, я признаюся вам, що ми вирішили будь-що-будь вирвати таємницю в цього Монкса. Але коли… коли ми не піймаємо його або хай навіть піймаємо, а не здолаємо примусити його зробити те, що нам треба, ви повинні будете виказати нам старого злодія.

– Феджіна! – скрикнула дівчина відступаючи.

– Так, ви повинні будете виказати нам цього чоловіка, – відповів джентльмен.

– Нізащо, нізащо в світі! – скрикнула Нансі. – Так, він диявол, а для мене він був, може, гірше за диявола, але я на нього не викажу.

– Не викажете? – спитав старий пан, очевидно готовий до цієї відповіді.

– Ніколи!

– То скажіть – чому?

– По-перше, з тієї причини… леді знають її, і вони підтримають мене, я певна, бо вони мені обіцяли, – твердо відповіла дівчина. – А по-друге, тому, що я жила тим самим брудним життям, що й він; я мала стосунки з багатьма злочинцями й брала з ними участь не в одній темній справі… Вони лихі люди, а все ж не виказали на мене, хоч могли це залюбки зробити, то і я ніколи нізащо в світі не викажу на них.

– У такому разі, – швидко одказав джентльмен, немов це було головною метою його розмови, – в такому разі віддайте до моїх рук цього Монкса й дозвольте мені повестися з ним так, як я хочу.

– А що, коли він викаже на інших?

– Обіцяю вам, що коли нам тільки поталанить вирвати в нього зізнання, ми облишимо всю справу в такому стані. Мабуть, в історії Олівера є певні місця, яких нам не бажано виносити на люди. Нам треба довідатися тільки всю правду, з нас цього буде годі.

– А коли ви її не дізнаєтесь?

– Тоді ми даємо вам слово не віддавати цього Феджіна до рук правосуддя без вашої на те згоди. Якщо нам доведеться вжити цього засобу, то я певен, що мені поталанить нарешті вас переконати.

– Але леді мені це обіцяють?

– Так, даю вам моє чесне й правдиве слово, – відповіла Роза.

– І Монкс ніколи не довідається, яким чином ви про це дізналися? – спитала Нансі, помовчавши трохи.

– Ні, ніколи, – запевнив її старий пан, – ми поведемося так, що йому це й на думку не спаде.

– Я все своє життя брехала і від колиски прожила з брехливими людьми, але вашому слову я вірю, – мовила дівчина, знову помовчавши.

Лише коли Роза і містер Броунлоу запевнили її ще і ще раз, що вона може цілковито звіритися на них, Нансі заговорила. Вона змалювала всі прикмети того трактира, звідки за нею Феджін послав нині підглядати свого підручного, але говорила вона так тихо й нечутно, що той, хто стояв, затаївши дух, за виступом стіни, міг тільки ледве-ледве розібрати її слова. Вона іноді нараз замовкала, – мабуть, джентльмен записував похапцем якісь її зауваги. Змалювавши досконально, де міститься цей трактир, звідки найзручніше й найбезпечніше стежити за ним, не викликаючи підозр, назвавши дні й години, коли Монкс там найчастіше буває, Нансі на хвилину замовкла, напружуючи свої думки, щоб викликати в своїй уяві якнайяскравіші риси його обличчя і взагалі увесь його образ.