Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Дівчина вже кілька разів пройшла нетерпляче туди й сюди (її таємний дозорець не спускав з неї ані на хвилю своїх очей), коли важкий дзвін церкви Святого Павла сповістив початок нової доби. Північ спустилася над велелюдним містом: над палацами, нічліжками, притулками, в’язницями й домами божевільних; над ложами народження і ложами смерті, над ложами здорових і ложами хворих, над скам’янілими обличчями трупів і над тихим дитячим сном – північ повила всіх і все.

Тільки-но пролунав останній удар, як недалеко від мосту зупинилася наймана карета, і якась молода леді в супроводі старого сивоголового джентльмена вийшли з неї на брук; заплативши кучерові, вони пішли просто до мосту. Заледве вони зробили кілька кроків, як дівчина помітила їх і кинулася їм назустріч.

Молода леді і старий джентльмен ішли вперед, пильно озираючись на всі боки, немов шукали когось, але, видно, у них було дуже мало надії на успіх. Вони, очевидно, не сподівалися побачити дівчину й мало не скрикнули з подиву, коли вона виринула з темряви перед ними, але стримали себе: саме в цю мить повз них пройшов якийсь чоловік у селянському вбранні так близько, що навіть зачепив їх краєм своєї блузи.

– Тільки не тут, – похапцем мовила дівчина, – тут я боюсь розмовляти з вами. Ходімо звідціль, тут занадто людно. Зійдімо он по тих сходах униз.

З цими словами вона показала рукою на сходи, що спускались до річки; селянин обернувся назад, сердито пробубонівши, що вони не закупили всього тротуару, і пішов собі далі.

Сходи, куди хотіла йти дівчина, містилися по тім самім боці, що й церква Спасителя, і з’єднували річку з Сюррейським набережжям. Чоловік у селянському вбранні похапцем кинувся туди, озирнувся і почав крадькома сходити вниз. На нього ніхто не звернув уваги.

Ці сходи утворюють, власне кажучи, частину мосту й складаються з трьох уступів і трьох площадок. Під другою площадкою камінна стіна закінчується мальовничим пілястром, оберненим лицем до Темзи. У цьому місці нижні східці розходяться ширше, отже, як сховатися тут за рогом стіни, то той, хто стоїть бодай на один поріжок вище, не помітить тебе ні в якому разі. Опустившись сюди, селянин швидко озирнувся. Кращої схованки не було видно; тепер була пора відпливу, місця було досхочу – отже, він просунувся в цю відтулину спиною до пілястра й почав чекати, сподіваючись, що спільники Нансі не спустяться нижче до води; але якби йому навіть і не поталанило підслухати, про що вони говоритимуть, він все одно міг спокійнісінько простежити за ними потім.

Хвилини тяглися нудно й помалу; шпигові нестерпуче кортіло дізнатися причину цього дивного побачення, що так мало відповідало його сподіванкам; він втрачав надію й зневірявся і казав собі, що вони, мабуть, зупинилися значно вище або подалися кудись, в якесь зовсім інше місце для своєї таємної змови. Він навіть хотів був уже вийти із своєї засідки й оглянути, що там вони роблять нагорі, коли враз почулися кроки і мало не над самим його вухом пролунали чужі голоси.

Селянин щільно притиснувся до самої стінки, затамував подих і сторожко наставив вухо.

– Ну, вже досить, ми відійшли вже й так занадто далеко, – промовив чоловічий голос, що, очевидно, належав тому старому джентльменові. – Я не можу дозволити молодій леді йти ще далі. Мало хто був би згодився зайти навіть так далеко, але бачите, я виконую вашу примху.

– Мою примху! – скрикнула дівчина, що, очевидячки, йшла за ним слідом. – Ви дуже уважні до мене, сер! Навіть примхи мої виконуєте! А втім, гаразд, мені це байдуже!

– Але ж нащо, нащо ви завели нас у цю дивну, підозрілу місцевість? – провадив трохи ласкавіше старий пан. – Чому ви не схотіли перебалакати з нами нагорі, де все-таки є люди й світ? Нащо ви затягли нас у цю темну гидку діру?

– Я вже вам це сказала, – там я боюся з вами розмовляти, – відповіла Нансі здригаючись, – не знаю, що зі мною, але сьогодні мені чомусь так страшно, так моторошно, що я собі просто місця знайти не можу.

– Чого ж ви боїтесь? – спитав джентльмен, і в голосі його наче забриніло співчуття.

– Не знаю, сама не знаю, – сказала вона. – Ах, якби я знала! Цілий день страшні думки про смерть не відходять від мене! Мені ввижаються покрівці з кривавими плямами, і я вся горю мов у вогні. Щоб час швидше спливав, я взяла ввечері книжку й почала читати, але й на сторінках її мені ввижалося те саме.

– Пусте, це все хвороблива уява, – ласкаво заспокоїв її джентльмен.

– Ні, не уява, – заперечила вона хрипким, здушеним голосом. – Клянусь, на кожній сторінці книги великими чорними літерами було надруковано «труна»… і допіру, ввечері, зовсім близько повз мене пронесли труну.