Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Але ж чим скінчиться життя цього безщасного створіння! – скрикнула з відчаєм молода леді.

– Чим воно скінчиться? – повторила дівчина. – Гляньте перед себе, леді. Гляньте на чорну глибінь. Хіба вам рідко доводиться читати в газетах про таких нещасних жінок, як я, що кидаються з мосту в воду, не лишаючи за собою й однієї живої душі, що заплакала б, пожалкувала б за ними. Може, зі мною станеться це за кілька літ, може, за кілька місяців, – але рано чи пізно, воно мене не мине.

– Не кажіть, не кажіть цього! – скрикнула, ридаючи, молода леді.

– Ви про це ніколи не дізнаєтесь, леді, – одказала дівчина.

– Добраніч, добраніч!

Старий джентльмен одвернувся.

– Ось гаманець! – скрикнула молода леді. – Візьміть його заради мене, може, він вам знадобиться про чорний день!

– Ні, я зробила це не для грошей, – одказала дівчина, – залишіть мені хоч цю маленьку втіху, мені буде солодко про це думати. Дайте мені краще якусь вашу річ, те, що ви носите на собі… Я хотіла б… ні, ні, тільки не перстень… дайте мені вашу рукавичку або хустинку… Що-небудь на спомин про вас, моя люба леді. Так! Прощайте, прощайте!

Бачачи жорстоке хвилювання дівчини й боячись накликати на неї біду, старий джентльмен вирішив відпустити її. Вони пішли, й незабаром їхні кроки й голоси завмерли вдалині.

Постаті молодої леді й старого джентльмена показалися за кілька хвиль на мості; і на горішній площадці сходів вони зупинились.

– Чуєте! Вона, здається, нас кличе! – скрикнула леді і насторожилась. – Мені здалося, що я почула її голос.

– Ні, голубонько, – відповів містер Броунлоу, обертаючись сумно назад. – Вона не зрушилася з місця й не зрушиться, аж поки ми не підемо звідціль.

Роза не хотіла йти, але старий джентльмен узяв її під руку й з ласкавим примусом потягнув її за собою. Коли вони зникли, дівчина впала лежма на камінні сходи й вилила в гіркі сльози пекучий біль свого серця. Потім підвелась і нетвердою тремтливою ходою подалася геть. Здивований підглядач стояв ще непорушно кілька хвилин у своїй схованці; потім обережно виглянув, озирнувся на всі боки, виліз нишком на сходи й, крадучись попід стіною, вибрався нагору.

Нагорі Ной Клейполь ще раз обережно озирнувся, чи, бува, хто не стежить за ним, і кинувся геть до Феджінового лігва щодуху, як тільки несли його довжелезні ноги.

XLVII

Згубні наслідки

До світання залишилося ще зо дві години. Восени цю пору можна дійсно назвати глупою ніччю.

Мовчазні порожні вулиці на цей час зовсім завмирають, розпуста й злочин розлазяться плазом по своїх кутках, і навіть усі звуки мов поринають у тиху дрімоту. На цю пізню мертву пору Феджін сидів насторожі в своєму гидкому лігві; його бліде обличчя скривилося з жаху, запалені червоні очі блищали; він скидався не на людину, а на огидливий привид, якого вивів з могили якийсь злий дух і не дає йому спокою.

Старий сидів навпочіпки перед холодним нетопленим каміном із старою дрантивою ковдрою на плечах; очі його нерухомо вп’ялися в майже зовсім догорілу, розтоплену свічку, що стояла на столі біля нього. Праву руку він тримав біля рота й замислено гриз свої довгі, чорні пазурі беззубими яснами, на яких подекуди стирчали гострі ікла, що могли любісінько належати собаці або пацюкові.

На підлозі в кутку спав Ной Клейполь. Неуважний погляд старого перебігав з нього на свічку й знову назад; мабуть, думки його витали десь дуже далеко, бо з геть обгорілого ґнота давно вже капотів крапля по краплі розтоплений лій, а він і не помічав цього. Злість, розпука, досада шматували його серце. Його хитро обміркований план враз урвався, й ненависть до дівчини, що так посміла його одурити й знатися з чужинцями, душила його, він зневірився, він ні на хвилину не припускав, що вона щиро відмовилася виказати на нього; неспромога помститися Сайксові дратувала його; страх, що злочини його викриють, страх кари, руїни, смерті переслідував його, але над усі почуття сильніша була дика, хижа лють. Його думки чіплялися одна за одну й кружляли в скаженім вирі, а тим часом у голові його вже снувалися найчорніші, найзрадливіші заміри.

Феджін сидів так довго, нерухомий, мовчазний, не помічаючи, як спливають години, аж поки до його сторожкого вуха донісся з вулиці звук чиїхось кроків.

– Нарешті, нарешті, – прошепотів він, облизуючи свої пересохлі розпалені внутрішнім палом губи.

Дзвоник тихенько задзеленчав. Феджін пішов відчиняти обережними, нечутними кроками й за хвилю повернувся; за ним слідом увійшов якийсь чоловік, замотаний аж по самі вуха в плащ, з клунком під рукою. Кремезний гість відкинув плаща й присів до столу. Це був Сайкс.