Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Вставай! – мовив він.

– Ах, це ти, Біллі, – лагідно одказала вона, радіючи, що він повернувся.

– Я. Вставай.

На столі горіла свічка. Сайкс вихопив її з ліхтаря й шпурнув у камін. Помітивши, що надворі вже сіріє, дівчина встала й хотіла була відсмикнути фіранку на вікні.

– Облиш, – мовив Сайкс, загородивши їй дорогу рукою. – Для того, що я хочу зробити, досить і цього світла.

– Біллі, – тихо й стурбовано спитала дівчина, – чому ти так на мене дивишся?

Кілька секунд розбійник дивився на неї мовчки – ніздрі йому тремтіли, груди важко здіймалися, – а потім враз схопив її за голову й шию, потяг на середину кімнати й, зирнувши ще раз на двері, затулив їй рота своєю важенною лапою.

– Біллі, Біллі, – придушеним голосом стогнала вона, пручаючись від нього із свавільною силою смертельного одчаю. – Я… я не закричу… не заволаю… ні-ні… послухай мене… поясни… скажи, що я вчинила…

– Ти це сама знаєш, падлюко! – насилу прошепотів розбійник: йому спирало дух. – За тобою простежили сьогодні, кожне твоє слово чули.

– Добре. То збережи ж моє життя так, як я зберегла твоє, – озвалася дівчина, чіпляючись за його руку. – Біллі, мій коханий, єдиний Біллі, ти не можеш, не можеш убити мене. О, подумай, від чого я відмовилася ще сьогодні заради тебе… Схаменись… Ти мусиш схаменутися, не попусти цьому гріху. Я не випущу тебе, ти не викрутишся з моїх рук. Біллі, Біллі, заради мене, заради себе самого схаменись, перш ніж пролляти мою кров! Я не зрадила тебе, я була вірна тобі до останнього, клянуся своїм життям.

Сайкс з неймовірним зусиллям боровся, щоб видерти в неї свою руку; але руки дівчини міцно охопили її, і він боровся марно: вирватися з її обіймів він не міг.

– Біллі! – скрикнула дівчина, намагаючись притиснутися головою до його грудей. – Біллі, старий джентльмен і люба молода леді обіцяли мені сьогодні влаштувати мене десь за кордоном, де я могла б тихо й лагідно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і вимолити в них навколішках такої самої ласки для тебе… Покиньмо разом це жахливе місто, почнемо деінде нове, краще життя, забудемо наше минуле і розійдемося з тобою навіки… Вони мені це сказали, і тепер я це відчуваю сама… тільки нам треба часу… трошки, трошечки часу…

Розбійник звільнив одну свою руку й вихопив пістоля. Крізь гарячковий сказ у нього все ж промайнула думка, що на постріл збіжаться люди і його застукають, і, зібравши всю свою силу, він двічі вдарив ним обернене до нього обличчя, що майже торкалося його власних щік.

Нансі похитнулася і впала: кров, що буйно заюшилася з пробитої в лобі дірки, засліпила її.

Це було щось неймовірне, жахливе. Розбійник поточився до стіни, затулив очі рукою, схопив важенного ціпка й шпурнув його дівчині в голову. Нансі звалилась.

З усіх чорних справ, що сталися під серпанком темряви тієї ночі в Лондоні, це було найстрашніше. Над усі жахливі вчинки, що отруїли своїм смердючим духом ранішнє свіже повітря, не було мерзотнішого й жорстокішого.

Сонце, велике ясне сонце, що несе з собою людям не тільки світло, але й нове життя, нову надію і нову свіжість, зійшло над велелюдним містом і залило його своїм блискучим переможним сяйвом. Проміння його грало однаково на пишних різнобарвних вікнах й на заклеєних папером шибках, на банях храмів і на гнилих паскудних дірах. Сонячне проміння осяяло й кімнату, де лежала мертва жінка. Убивець намагався затулити вікно, але сонце вривалося силоміць і заливало своїм яскравим світлом кімнату. У сірій сутіні світанку було страшно дивитись на це замордоване тіло, а яке ж страшне було воно тепер під снопами блискучого, золотого проміння!

Убивець мов прикипів до одного місця і боявся зробити бодай крок. Жінка застогнала й поворухнула рукою, і в нестямі від цього він знову навалився на неї і почав її добивати ціпком. Потім накинув на труп стару ковдру, але це було ще гірше; тепер йому почало ввижатися, що крізь ковдру до нього повертаються, на нього дивляться її мертві очі; ні, ні, це було ще страшніше за її скляний, нерухомий зір, що мов упивався в стелю, де грав і тремтів у сонячному промінні червоний відблиск калюжі скипілої крові. Убивця здер ковдру, і знову перед ним лежало це тіло – просто купа м’яса і крові, але яке страшне було це м’ясо і скільки, скільки було тієї крові!

Він викресав вогню, розпалив камін і шпурнув у нього скривавлений ціпок. До кінця його прилипло кілька волосин, полум’я обсмалило їх, волосинки затріщали, спалахнули й залишили по собі лише малесеньку купку попелу; підхоплений тягою, попіл закрутився і понісся вгору, в комин. Навіть і це злякало безстрашного Сайкса, але він усе ж не випустив з рук ціпка, аж поки він не перегорів і не розпався на шматки; тоді він згріб їх в одну купу з вуглем, щоб вони перетліли на попіл; обмився і почав обчищати свою одежу; декілька кривавих плям не сходило; він вирізав ці шматки й спалив їх у каміні. А скільки цих рудуватих плям було на підлозі! Навіть лапи пса були заляпані кров’ю.