Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– А це що за штука, Гаррі, – їсти можна? – спитав, усміхаючись, один селянин, показуючи пальцем на кружалка якоїсь маси, зложені стовпчиком у куточку його козуба.

– Це незрівнянна, найкраща в світі масть – плямам смерть! – заторохтів розносник, витягаючи з козуба одне кружалко. – Видаляє всілякі плями, іржу, бруд, цвіль, лій, смалець… плями, плями, цятки й цяточки з шовку, єдвабу, полотна, батисту, крепа, хусток, килимів, саєтів, мусліну, бумазеї й інших крамів. Плями з-від вина, садовини, пива, води, олійних фарб, дьогтю, смоли – всі плями, плями, цятки й цяточки згинуть, зникнуть за одним разом, як доторкнутись цією чарівною штукою. Смерть плямам, плямам смерть! Пишна леді, ви заплямили свою добру славу, – проковтніть тільки одне-єдине кружалко, і все буде гаразд, бо це отрута. Ви, шановний джентльмене, хочете довести, що ви чесна людина? – Чудесно! Проковтніть і собі одне кружалко – змиєте неславу. Нащо вам куля? Моє дання вам так само допоможе, тільки закусити ним більша честь, бо воно ще гірше на смак. Пенні за кружалко, пенні, пенні! Громадяни, громадяни, така дорогоцінна штука, й лише одне-однісіньке пенні!

На цей заклик відгукнулося одразу двоє охочих покупців, решта вагалася. Помітивши це, розносник защебетав іще красномовніше.

– Поспішайте, поспішайте купляти! – провадив він. – Не гайте часу! Його видирають нам з рук! Тільки-но з’явиться цілий транспорт – за хвилю мов корова язиком злизала. Вдень й вночі чотирнадцять водяних заводів, шість парових машин і гальванічна батарея виробляють його і не встигають вдовольнити попит. Робітники працюють так шпарко, не розгинаючи спини, що вмирають з надутоми, а їхні удови одержують у ту ж мить по двадцять фунтів стерлінгів на кожне дитинча й окрему премію – п’ятдесят фунтів – за пару близнят. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко! Сипте по півпенні, а то й по фартингах, два півпенні, або чотири фартинги – усе, усе приймаємо залюбки. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко. Смерть плямам винним, фруктовим, смоляним, пивним, водяним, брудним, крив’яним! Ось на капелюсі цього джентльмена пляма. Не встигне він мені замовити й кварти елю, як я її йому вибавлю.

– Що? – скрикнув Сайкс здригаючись. – Оддайте капелюха!

– Спершу вибавлю, а потім віддам, – одказав розносник, підморгуючи товариству. – Не встигнете ви до мене підійти, як ваша пляма загине. Джентльмени, джентльмени, бачите цю темну пляму на капелюсі цього добродія завбільшки в шилінг, але завтовшки з півкрони. Байдуже, звідкіля взялася вона – від вина, пива, води, смоли, дьогтю, лою, сала, смальцю чи крові…

Розносник не встиг закінчити. З жахливим прокльоном Сайкс перекинув стола, що стояв між ними, видер йому капелюха з рук і вискочив на вулицю.

Під впливом тієї самої суперечності почуттів і вагання, що мимо його власної волі штовхали його сьогодні на якісь нерішучі, незрозумілі кроки, убивець вирішив податися назад до Лондона; він не викликав підозри, ніхто з селян не кинувся йому навздогін – мабуть, подумали, що він просто п’яний лобуряка; він міг спокійно йти собі світ за очі.

Просто супроти нього стояв поштовий диліжанс, освітлюючи своїми ліхтарями темну вулицю. Сайкс хотів був швидше прошмигнути повз неосвітленою стороною, але побачивши, що диліжанс привіз лондонську пошту до місцевої поштової контори, вирішив послухати розмову й перейшов на другий бік.

Кондуктор стояв на дверях пошти, чекаючи на торбу з листами. Якийсь чоловік в уніформі побережника підійшов на цю хвилину до диліжанса, і той віддав йому запакованого кошика, що стояв уже готовий на пішоході.

– Це для ваших, – мовив він. – Чого вони там вовтузяться з тією торбою з листами? Ет, добра мені робота! Чом ви її раніше не наготували? Чи мені до світу чекати? Так не годиться.

– Ну а які новини в місті, Бене? – спитав побережник, спираючись на віконницю, щоб зручніше було милуватися баскими кіньми.

– Та нічого особливого, – відповів кондуктор, одягаючи рукавиці. – Зерно трохи підскочило… Щось казали за якесь убивство в Спіталфілді, тільки, на мою думку, це все вигадки.

– Ні, не вигадки, – заперечив якийсь пасажир, висовуючи голову з вікна карети. – І коли б ви знали, яке жахливе вбивство!

– Так це правда, сер? – перепитав кондуктор, здіймаючи капелюха. – А дозвольте спитати, кого вбито: чоловіка чи жінку?

– Жінку, і кажуть, що…

– Гей, Бене, швидше! – нетерпляче гукнув на нього кучер.

– Ото клята торба! Чи ви там усі поснули, га? – огризнувся кондуктор.