Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Уже починало смеркатися, коли містер Броунлоу вийшов з карети й тихенько постукав у двері свого дому. Коли двері відчинилися, з карети вийшов якийсь кремезний чолов’яга і став біля дверцят, за ним вийшов другий такий самий барчистий парубок, що сидів також у кареті, і став супроти нього по другий бік. За знаком містера Броунлоу вони висадили з карети третього чоловіка й, схопивши його попід руки, швидко потягли із собою до господи.

Це був Монкс.

Не випускаючи його, вони мовчки зійшли нагору по сходах, і містер Броунлоу провів їх до однієї з задніх кімнат. Перед дверима її Монкс, що йшов взагалі дуже неохоче, нараз зупинився. Чоловіки глянули запитливо на господаря.

– Він знає, що на нього чекає, – відповів на їхній німий запит містер Броунлоу. – Тільки хай посміє переступити мою волю, хай тільки пальцем ворухне, і ви його потягнете негайно на вулицю, покличете на допомогу полісмена й скажете від мого імені його заарештувати як ошуканця.

– Як ви смієте мене так називати? – обурився Монкс.

– А як ви смієте змушувати мене до цього, паничу? – відповів містер Броунлоу, дивлячись йому в вічі пильним, рішучим поглядом. – Чи ви справді збожеволіли? Невже ви хочете вирватися звідси? Відпустіть його; ви вільні, сер, – можете йти, але ми підемо за вами. Клянуся вам усім найсвятішим, найдорожчим мені в світі, застерігаю вас: зробіть один крок на вулиці, і в ту ж мить я звелю вас арештувати за шахрайство й злодійство. Моє рішення тверде і непохитне. Якщо ви не скоритесь, то хай упаде ваша кров на вашу власну голову… – я вмиваю руки.

– За чиїм наказом схопили мене на вулиці ці тварюки? – провадив Монкс, позираючи вовком на чоловіків, що вартували його з обох боків.

– За моїм, – відповів містер Броунлоу. – Я доручив їм це. Якщо вас обурює те, що вас позбавлено волі, то чому ж ви не пручалися раніше – ви мали на це право й змогу, але ви вважали за безпечніше мовчати. Кажу вам, шукайте законного захисту, тоді і я звернуся до закону! Але вважайте: коли ви самі зайдете так далеко, коли вам не буде вороття і сила перейде в інші руки, не благайте тоді в мене пощади й милосердя, не нарікайте, що я вас штовхнув у прірву, куди ви кинулися самі, з власної волі.

Ці слова справили, очевидно, на Монкса дуже неприємне враження й збентежили його; він вагався, не знав, що відповісти.

– Зважуйтеся швидше, – мовив містер Броунлоу з непохитною твердістю й цілковитим спокоєм у голосі. – Коли вам миліше, щоб я вас привселюдно звинуватив і накликав на вас страшну кару (я передбачаю яку), якої я не здолаю тоді вже відхилити, то кажу вам: ідіть. Коли ж ви волієте скористатися з моєї доброї ласки й з ласки тих, кого ви так тяжко скривдили, то сідайте сюди без зайвих змагань. Цей стілець чекає на вас уже два дні.

Монкс пробубонів щось невиразне: очевидно, він ще вагався.

– Ну, швидше, – звелів містер Броунлоу. – Досить мені сказати одне слово, і тоді вже буде пізно.

Але Монкс ще досі не зважувався.

– Я не маю охоти вам попускати і до того не маю на це жодного права, бо обстоюю не свої, а чужі інтереси, – мовив господар.

– Хіба… хіба не можна погодитись на чомусь середньому? – пробубонів Монкс.

– Не можна.

Монкс глянув боязко на старого джентльмена; але на обличчі його він прочитав невблаганну суворість і твердість; тоді він переступив поріг і, знизавши плечима, сів на приготований стілець.

– Замкніть двері й вартуйте; зайдете, коли я подзвоню, – звелів господар своїм помічникам.

Містер Броунлоу залишився віч-на-віч з Монксом.

– Добре ви поводитеся із сином свого найкращого друга, сер! – обурено скрикнув Монкс, кидаючи на стілець свій плащ і капелюх.

Містер Броунлоу глянув на нього.

– Так, саме тому, сер, що ваш батько був мені за найкращого друга, тому, що надії й поривання моїх юнацьких щасливих літ пов’язані з ним і з його прекрасною доброю сестрою, що упокоїлася так рано, так передчасно, залишивши мене самітним на цьому світі, – саме тому я поводжуся з вами так милосердно, – мовив він. – Я поводжуся з вами так милосердно тому, що ваш батько, тоді ще майже дитина, припав разом зі мною на коліна край смертельної постелі його рідної сестри… того ранку, коли… вона мала стати мені за любу молоду дружину… хоча доля судила інакше… Тому, що з тієї хвилини я полюбив його всім своїм осиротілим серцем і не переставав його любити, минаючи всі його помилки й легковажні вчинки до самої його смерті. Тому, що давні спогади й колишні приспані почуття прокинулися в моїй душі, тому, що, дивлячись на вас, я мимоволі згадую його… Тому, тому… з усіх цих причин я поводжуся з вами милосердно. Едуарде Ліфорд… навіть тепер, коли сором палить мені щоки за вас, негідного носити це ймення.