Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Що таке ім’я? Що воно для мене? – спитав злочинець, дивуючись, чому старий пан так хвилюється.

– Ніщо, для вас воно, звичайно, ніщо, – відповів містер Броунлоу. – Але це ім’я належало їй. І навіть тепер, по довгих, безконечних роках, я, я, старий, напівмертвий чоловік, здригаюсь і хвилююсь, як і колись давно, коли чую його в чужих вустах. Я дуже, дуже радий, що ви змінили його.

– Це все чудово, але чого вам від мене треба? – спитав Монкс (ми його зватимемо так і надалі) по довгій мовчанці, під час якої він з похмурим, але зухвалим виразом на обличчі м’явся на своєму стільці, а містер Броунлоу сидів супроти нього, схиливши голову на груди й затуливши лице рукою.

– Ви маєте брата, – почав старий джентльмен, опановуючи себе. – Так, ви маєте брата; досить мені було тільки прошепотіти вам на вулиці його ім’я, і ви, схвильований і приголомшений, приїхали сюди зі мною.

– У мене немає братів, – заперечив Монкс. – Ви знаєте, що я єдиний син мого батька. Нащо ви говорите мені за якогось там брата? Ви знаєте це не згірше за мене.

– Послухайте, що я знаю і чого ви, може, й самі не знаєте, – одказав містер Броунлоу. – Незабаром вас це зацікавить. Я знаю, що від нещасного шлюбу, до якого вашого недосвідченого безталанного батька змусили пиха й шанолюбство його родичів і їхні вузькі, обмежені інтереси, ви були єдиною, надзвичайно невдалою дитиною.

– Річ не у ваших компліментах, – відповів з глузливим сміхом Монкс. – Ви знаєте, що я одинак, і з мене цього досить.

– Але я також добре знаю, якою довгою, нестерпучою мукою, яким безконечним, безнастанним стражданням був цей нещасний шлюб, – відповів йому містер Броунлоу. – Я знаю, з якою огидою, з якою нудьгою тягли за собою ваші батьки свої важкі шлюбні пута, що отруювали їм обом усе життя. Я знаю, як від холодного офіційного тону вони перейшли до одвертих сварок і докорів, як байдужість перетворилася на нехіть, нехіть на ненависть, а ненависть на огиду… І це пекло тривало аж доти, поки подружжя не розірвало ненависного ланцюга й не розійшлося, тягнучи кожен за собою його важкий кінець; звільнити остаточно від цих пут їхні руки могла сама лише смерть, і вони тягли їх за собою, прикриваючи свій біль штучними веселими ухмілками. Ваша мати знайшла швидше забуття й незабаром забула старе, але ця рана гризла й точила серце вашого батька ще довгі, довгі роки по тому.

– Я знаю, вони розійшлися, що ж тут такого? – зауважив Монкс.

– Слухайте, – провадив містер Броунлоу, – проживши нарізно якийсь час, ваша мати, що переїхала тим часом на континент і зажила там легковажним, легкодумним життям, забула цілком за свого молодого чоловіка, до того молодшого за неї на цілих десять років; але він залишився з розбитою, пошарпаною душею в Англії і з часом знайшов собі нових друзів. Принаймні, це вам відомо?

– Ні, невідомо, нічого невідомо, – відповів Монкс, одвертаючись від містера Броунлоу і вперто тупаючи ногою, очевидно заповзявшись заперечувати все, що почує.

– Увесь ваш вигляд, а ще більше ваші вчинки доводять мені, що ви ніколи не забували цього факту і що він завжди викликав у вас болючі почуття, – заперечив містер Броунлоу. – Я маю на увазі подію, що сталася п’ятнадцять літ тому, коли ви мали лише одинадцять років, а ваш батько – лише тридцять один, бо кажу вам, що ваш дід примусив його одружитися ще майже хлопчиком. Чи маю я порушувати минуле, що може кинути тінь на пам’ять вашого покійного батька, чи, може, ви звільните мене від цього неприємного обов’язку і скажете мені всю правду?

– Я не маю чого казати, – відповів Монкс. – Коли вам це до вподоби, говоріть самі.

– Гаразд. Отже, новим приятелем вашого батька був один морський офіцер у відставці, дружина якого померла лише за півроку до того, залишивши йому двох дітей; їх було більше, але з усіх вижило, на щастя, тільки двоє. Це була прегарна дев’ятнадцятилітня дівчина і малесенька дівчинка, двох чи трьох років.

– Яке мені діло до цих дівчат? – знизав плечима Монкс.

– Цей офіцер жив з родиною у тій місцевості Королівства, де оселився по своїх довгих блуканнях ваш батько, – провадив містер Броунлоу, немов не помічаючи Монксової зауваги. – Вони познайомились, сподобались одне одному й незабаром близько зійшлися. Ваш батько був привабливий, гарний, талановитий чоловік. Душею й тілом він скидався на свою покійну сестру. Спізнавши його ближче, старий офіцер щиро полюбив його. Добре було б, якби на цьому все скінчилося, але дочка його теж полюбила вашого батька.