Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Якщо ви цього вимагаєте, то я пристаю й на це.

– Ви мусите зробити іще більше, – провадив містер Броунлоу, – ви мусите забезпечити безвинну, безпорадну дитину, що не може нести кари за грішне кохання своїх батьків. Ви не забули, звичайно, змісту батьківського заповіту. Виконайте його по правді щодо вашого брата і тоді ідіть собі на всі чотири вітри. На цьому світі ми з вами більше не зустрінемось.

З жорстокою боротьбою в душі між страхом і ненавистю Монкс ходив швидкими кроками туди й сюди по кімнаті, снуючи похапцем нитку своїх чорних думок і міркуючи, як би обійти цю неприємну пропозицію. Нараз двері відчинились і до кімнати вскочив з криком схвильований містер Лосберн.

– Його спіймають! Його спіймають нині ввечері.

– Убивцю? – спитав містер Броунлоу.

– Так, так, – відсказав похапцем лікар. – Його пса бачили коло якоїсь старої халупи – очевидно, їх колишнього лігва; мабуть, його хазяїн був там або з’явиться туди, коли стемніє. Шпиги нишпорять скрізь. Я розмовляв з агентами, яким доручено цю справу, і вони запевняють, що він не може випорснути з їхніх рук. Уряд обіцяв винагороду – сто фунтів стерлінгів тому, хто спіймає його.

– Я додам від себе ще п’ятдесят і сповіщу про це власними вустами на тому самому місці, коли встигну дістатись туди, – палко скрикнув містер Броунлоу. – А де містер Мейлі?

– Гаррі? Щойно він побачив, що цей ваш приятель щасливо опинився поруч з вами в кареті, він негайно поїхав туди й довідався про все те, що я вам допіру оповів, – пояснив лікар. – Потім він сів на коня й поїхав до того передмістя, куди подалася перша партія шпигів.

– Ну а Феджін? Що кажуть про нього? – спитав містер Броунлоу.

– За останніми відомостями, що я чув, його ще не було спіймано, але тепер він уже, мабуть, в руках поліції.

– Ну що – наважились? – пошепки звернувся до Монкса містер Броунлоу.

– Так, – відповів той, – але… але… ви мене не зрадите?

– Не зраджу. Почекайте на мене тут. Це єдине для вас безпечне місце.

Обидва старі джентльмени вийшли з кімнати, і ключ повернувся за ними в замку.

– Ну що, досягли чогось? – пошепки спитав лікар.

– Усього, чого сподівався, і навіть більшого. Додавши до слів безталанної дівчини інформацію, що її дістав на місці наш любий приятель, і те, що я знав раніше, я поставив його перед голими, невблаганними фактами і виявив усю його підлоту, що не вимагала тепер жодних доказів. Напишіть туди й призначте побачення на післязавтра о восьмій вечора. Ми приїдемо раніше, але нам треба буде відпочити, а особливо нашій панночці. Вона потребує, може, навіть більшої сили й мужності, аніж ми можемо це поки що собі уявити. Але годі, у мене руки трусяться помститися за це нещасне закатоване створіння. Куди поїхали агенти?

– Їдьте негайно до поліції, ви ще застанете їх, – відповів містер Лосберн. – А я почекаю тут.

І вони нервово попрощалися, не маючи сили подолати свого гарячкового хвилювання.

Неподалік того набережжя Темзи, де стоїть Роттергейтська церква і де ліпляться купками облуплені закурені халупи, а кораблі на річці аж чорні від вугільного пороху й диму, міститься найпідозріліший, найбрудніший закуток Лондона, якого переважна більшість столичного населення навіть на ймення не знає. Щоб дістатися до цієї діри, треба пройти через цілий лабіринт тісних, вузьких засмічених вулиць; мешкає тут найбідніший, найтемніший люд, що живиться, чим Бог пошле. По крамницях тут лежать навалені купами невибагливі найдешевші харчі; ні до чого несудне старе лахміття теліпається на дверях крамниць тандитників, на вікнах та на бильцях ґанків. Щоб дістатися туди, треба протиснутись через юрбу вантажників, безробітних чорноробів, що вештаються тут цілий день без діла, через юрбу вуличних жінок, обшарпаних дітей і різного непотребу прибережного населення; скрізь вражають око бридкі картини; з кривих загиджених заулків, що розходяться у всі боки, несеться отруйний сморід; за нестерпучим оглушливим гуркотом бендюгів, навантажених паками різних товарів, що лежать тут на схові у численних складах і пакгаузах, – не чути власного голосу. Трохи далі за цим пеклом на тихших вуличках фасади ветхих халуп геть-чисто похилилися над бруком, облуплені стіни тремтять, коли проходиш повз, ніби ось-ось заваляться, комини подекуди обламалися, подекуди ледве-ледве тримаються на дахах, вікна заплетені іржавим залізним дротом, майже зовсім перетлілим од часу й негоди. Тут скрізь, де не гляне око, сама тільки пустка занехаяння, безнадійність.