– Чому не треба? – перебив його Монкс.
– Тому, що ви це добре знаєте.
– Я?
– Не заперечуйте, це вам не допоможе. Я доведу вам, що знаю ще більше.
– Ви… ви… не маєте жодних доказів проти мене, – пролепетав Монкс. – Жодних, жодних, я можу поручитись головою.
– Побачимо, – відповів старий джентльмен, проникливо вдивляючись йому в вічі. – Хлопчик зник, і всі мої зусилля розшукати його згинули марно. Ваша мати вже на той час давно померла, і я знав, що тільки ви можете розкрити мені цю таємницю, якщо її взагалі було можливо розкрити. Я чув, що ви перебуваєте у вашому маєтку в Вест-Індії, куди ви виїхали після смерті вашої матері, щоб замести сліди свого недоброчесного життя в Європі. Я приїхав туди, але дізнався, що ви вже знову виїхали звідти і перебуваєте тепер, здається, в Лондоні, але точнішого я нічого не дізнався. Я повернувся до Англії. Ваші повірені у справах не могли мені сказати, де ви мешкаєте. Я дізнався від них, що ви не змінили свого дивного поводження: їздите по всіх усюдах, ніколи не живете на одному місці, то з’являєтеся мало не щодня, то зникаєте на цілі місяці і, мабуть, вештаєтесь, за старою звичкою, по різних гидких вертепах і водитеся з різними підозрілими людцями, товариство яких ви уподобали, ще як були розбещеним, зіпсованим юнаком. Я набрид вашим повіреним своїми розпитами, я даремно виходив од краю до краю всі вулиці, сподіваючись вас перестріти; усі мої зусилля були марні, і тільки тому дві години я нарешті натрапив на вас.
– А тепер ви мене бачите, – мовив Монкс, зухвало підводячись. – І що ж? Легше вам від цього стало, чи що? Шахрайство й злочин – дуже гучні слова, але безпідставні, добродію. Ви забрали собі в голову, що якийсь пройдисвіт є подібний до мазанини мого давно померлого батька, і наважуєтесь називати цього поганця моїм братом. Та ви навіть не знаєте напевне, чи народилася взагалі дитина від цієї тонкосльозої пари. Ви навіть цього не знаєте.
– Я цього не знав, – відповів містер Броунлоу, також підводячись. – Але за останні два тижні довідався про все. Ви маєте брата, ви це знаєте і ви знаєте його. Ваш батько залишив духовну, але ваша мати її знищила, звіривши на вас цю таємницю на своїм смертнім одрі і зробивши вас єдиним власником усієї маєтності покійного. У цій духовній говорилося про дитину, що мала народитися від нещасного позашлюбного зв’язку вашого батька. Дитина ця народилася, і ви випадково зустріли її, і схожість її до вашого батька вперше викликала вашу підозру. Ви поїхали до містечка, де народився цей хлопчик. Там були докази його походження і вашої кревності – докази, що довгий час були сховані від людського ока. Ви знищили власною рукою ці єдині прикмети і – я наведу вам ваші власні слова, згадайте, серед яких обставин ви говорили їх вашому спільникові, старому злодієві: «Єдині докази походження цього хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що дістала їх від його матері, гниє в могилі». Негідний, брехливий, полохливий сину! Ви – спільник злодіїв і душогубців, через ваші гидкі змови й хитрування загинула так ґвалтовно жінка, варта мільйонів таких мерзотних істот, як ви… ви були від самої колиски мукою й карою рідного батька. У вашій темній душі ще за дитячих літ уже жевріли злочинні пристрасті, вада й розпуста, що нарешті вилилися в гидку хворобу; вона навіки затаврувала ваше обличчя й поклала на нього відбиток вашої чорної душі. Кажіть мені, Едуарде Ліфорд, чи вистачить у вас сміливості ще довше одрікатись?
– Ні, ні, ні! – скрикнув наляканий Монкс, приголомшений цими тяжкими обвинуваченнями.
– Кожне слово, кожне слово, проказане між вами і цим мерзотником, – відоме мені! – скрикнув старий джентльмен. – Тінь на стіні підслухала ваші перешіпти й переказала їх мені. Жорстока доля зацькованої безщасної дитини збудила каяття цієї грішної істоти і надала їй сили й мужності для великого вчинку. І нарешті сталося вбивство, до якого ви причетні морально, коли не фактично.
– Ні, ні… я нічого не знав про нього… Я просто йшов довідатися, чи вірні ці всі чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав причини цього вбивства… Я гадав, що це якась звичайна сварка.
– Причина вбивства – часткове розкриття вашої таємниці, – відповів містер Броунлоу. – Питаю вас, чи згодні ви розкрити її всю?
– Так, згоден.
– Ви згодні підписати своє фактичне правдиве зізнання й повторити його в присутності свідків?
– Обіцяю.
– Почекайте тут на мене. Документ цей буде зараз складено, ви його підпишете, а потім ми з вами поїдемо туди, де, на мою думку, буде найкраще засвідчити його.
Читать дальше